Олександр Ісаєвич Солженіцин - письменник і публіцист, який увійшов в російську література як затятий противник комуністичного режиму. У своїй творчості він регулярно зачіпає тему страждання, нерівності та незахищеності людей перед сталінської ідеологією і поточним державним устроєм.

Представляємо вашій увазі оновлений варіант огляду книги Солженіцина -.

Твором, який приніс А.І. Солженіцину популярність, стала повість «Один день Івана Денисовича». Правда, сам автор пізніше вніс поправку, сказавши, що по жанрову специфіку це розповідь, нехай і в епічних масштабах відтворює похмуру картину Росії того часу.

Солженіцин А.І. в своїй розповіді знайомить читача з життям Івана Денисовича Шухова, селянина і військового, який потрапив в один з численних сталінських таборів. Весь трагізм ситуації в тому, що герой пішов на фронт на наступний же день після нападу гітлерівської Німеччини, потрапив в полон і дивом втік з нього, але, діставшись до своїх, був визнаний шпигуном. Саме цьому присвячена перша частина спогадів, в яку також включено опис всіх тягостей війни, коли людям доводилося харчуватися рогівкою з копит померлих коней, а командування Червоною Армією без докору совісті кидало простих солдат вмирати на полі бою.

Друга частина показує життя Івана Денисовича і сотень інших людей, які перебувають в таборі. При цьому всі події оповідання займають всього один день. Однак розповідь містить велику кількість відсилань, ретроспекций і згадок про життя народу як би ненароком. Наприклад, листування з дружиною, з якою ми дізнаємося, що в селі ситуація не краща, ніж в таборі: їжі і грошей немає, жителі голодують, а селяни виживають за рахунок того, що фарбують фальшиві килими і продають їх місту.

По ходу прочитання ми дізнаємося і те, чому Шухова порахували диверсантом і зрадником. Як і більша частина тих, хто знаходиться в таборі, він засуджений без провини. Зізнатися у зраді змусив слідчий, який, до слова, навіть не зміг придумати, яке ж завдання виконував герой, нібито допомагаючи німцям. При цьому вибору у Шухова не було. Відмовся він визнавати те, що ніколи не робив, то отримав би «бушлат дерев'яний», а раз пішов назустріч слідству, то «хоч поживеш ще трохи».

Важливу частину сюжету також займають численні образи. Це не тільки ув'язнені, але і наглядачі, які відрізняються лише тим, як вони ставляться до табірникам. Наприклад, Волков носить з собою величезну і товсту батіг - один її удар роздирає велику ділянку шкіри до крові. Інший яскравий, хоч і другорядний персонаж - Цезар. Це свого роду авторитет в таборі, який раніше працював режисером, але був репресований, так і не знявши свій перший фільм. Тепер він не проти поговорити з Шуховим на теми сучасного мистецтва і підкинути невелику роботу.

Гранично точно Солженіцин у своєму оповіданні відтворює життя ув'язнених, їх сірий побут і важка праця. З одного боку, читач не зустрічає кричущих і кривавих сцен, але реалізм, з яким автор підходить до опису, змушує жахнутися. Люди голодують, а весь сенс їхнього життя зводиться до того, щоб добути собі зайвий шмат хліба, так як на супі з води і мерзлої капусти не вийде вижити в цьому місці. Ув'язнених змушують працювати на морозі, і їм з метою «згаяти час» до ночівлі і прийому їжі доводиться працювати наввипередки.

Кожен змушений пристосуватися до реалій, знайти спосіб обдурити наглядачів, що-небудь викрасти або потайки продати. Наприклад, багато ув'язнені роблять з інструменту невеликі ножі, потім обмінюючи їх на продовольство або тютюн.

Шухов і всі інші в цих жахливих умовах схожі на диких звірів. Їх можуть покарати, застрелити, побити. Залишається тільки бути хитріший і розумніший озброєних охоронців, намагатися не впасти духом і бути вірним своїм ідеалам.

Іронія в тому, що той день, який і становить час розповіді, є для головного героя цілком вдалим. Його не посадили в карцер, не змусили працювати з бригадою будівельників на морозі, в обід йому вдалося отримати порцію каші, при вечірньому шмон у нього не знайшли ножівку, а ще у Цезаря підробив і тютюну купив. Правда, трагізм в тому, що таких ось днів за весь час укладення накопичилося три тисячі шістсот п'ятдесят три. Що ж далі? Добігає кінця термін, але Шухов впевнений, що термін або продовжать, або ще гірше відправлять на заслання.

Характеристика головного героя оповідання «Один день Івана Денисовича»

Головний герой твору є збірним образом простого російського людини. Йому близько 40 років. Родом він зі звичайної села, яку він згадує з любов'ю, відзначаючи, що раніше було краще: картоплю їли «цілими сковородами, кашу - баняків ...». У висновку він провів цілих 8 років. До попадання в табір Шухов воював на фронті. Був поранений, але після одужання знову повернувся на війну.

Зовнішній вигляд персонажа

У тексті оповідання не зустрічається опис його зовнішності. Акцент робиться на одязі: рукавички, бушлат, валянки, ватяні штани та ін. Тим самим, образ головного героя знеособлюється і стає уособленням не тільки звичайного в'язня, але і сучасного жителя Росії середини 20 століття.

Його відрізняє почуття жалості і співчуття до людей. Він переживає за баптистів, які отримали 25 років таборів. Шкодує неохайного Фетікова, помічаючи, що «терміну йому не дожити. Не вміє він себе поставити ». Іван Денисович співчуває навіть охоронцям, тому що тим доводиться в мороз або при сильному вітрі чергувати на вишках.

Іван Денисович розуміє своє тяжке становище, але не перестає думати про інших. Наприклад, відмовляється від посилок з дому, забороняючи дружині надсилати продукти або речі. Чоловік усвідомлює, що дружині доводиться зовсім несолодко - вона одна виховує дітей і стежить за господарством в важкі воєнні та повоєнні роки.

Довге життя в каторжній таборі не зламала його. Герой ставить для себе певні межі, які ні в якому разі не можна порушити. Банально, але стежить за тим, щоб не їсти риб'ячі очі в юшці або завжди знімати шапку під час прийому їжі. Так, йому доводилося красти, але не у своїх товаришів, а лише у тих, хто працює на кухні і знущається над сусідами по камері.

Відрізняє Івана Денисовича чесність. Автор вказує на те, що Шухов жодного разу не брав і не давав хабара. Кожен в таборі знає, що він ніколи не ухиляється від роботи, завжди намагається підробити і навіть шиє тапочки для інших ув'язнених. У в'язниці герой стає хорошим каменярем, освоюючи цю професію: «у Шухова ні до перекосів, ні до швах не підкопаєшся». Крім того, всі знають, що Іван Денисович на всі руки майстер і легко може взятися за будь-яку справу (тілогрійки латає, ложки з алюмінієвого проводу виливає і мн. Ін.)

Позитивний образ Шухова створюється протягом усього оповідання. Його звички селянина, звичайного трудівника допомагають йому подолати тяжіння ув'язнення. Герой не дозволяє собі принижуватися перед охоронцями, вилизувати тарілки або доносити на інших. Як всякий російська людина Іван Денисович знає ціну хлібу, трепетно \u200b\u200bзберігаючи його в чистій тряпочку. Він приймає будь-яку працю, любить його, чи не лінується.

Що ж тоді такий чесний, благородний і працьовита людина робить в таборі для ув'язнених? Як він і ще кілька тисяч людей опинилися тут? Саме такі питання виникають у читача в міру знайомства з головним героєм.

Відповідь на них досить простий. Вся справа в несправедливому тоталітарному режимі, наслідком якого стає те, що багато гідних громадяни опиняються бранцями концтаборів, змушені підлаштовуватися під систему, жити далеко від своїх родин і бути приреченими на довгі муки і позбавлення.

Аналіз оповідання А.І. Солженіцина «Один день Івана Денисовича»

Щоб зрозуміти задумку письменнику, необхідно приділити особливу увагу простору і часу твори. Дійсно розповідь зображує події одного дня, навіть дуже детально описуючи всі буденні моменти режиму: підйом, сніданок, обід, вечеря, розлучення на роботу, дорога, сама робота, постійний обшук з боку охоронців і мн. ін. Сюди ж відноситься опис всіх ув'язнених і наглядачів, їх поведінки, життя в таборі і т. п. Для людей реальний простір виявляється ворожим. Кожен в'язень не любить відкритих місць, намагається уникати зустрічі з охоронцями і швидше сховатися в бараку. Ув'язнені обмежені не тільки колючим дротом. Їм недоступна навіть можливість подивитися на небо - постійно сліплять прожектори.

Однак є ще й інший простір - внутрішнє. Це свого роду простір пам'яті. Тому найбільш важливими виявляються постійні відсилання і спогади, з яких ми дізнаємося про ситуацію на фронті, страждання і незліченних смертях, згубному становищі селян, а також про те, що ті, хто вижив або втік з полону, хто захищав батьківщину і своїх громадян, найчастіше в очах уряду стають шпигунами і зрадниками. Всі ці локальні теми формує картину того, що відбувається в країні в цілому.

Виходить, що художній час і простір твору не замкнуто, не обмежена одним лише вдень або територією табору. Як стає відомо в кінці розповіді таких днів у житті героя вже 3653 і скільки буде попереду і зовсім невідомо. Значить, назва «один день Івана Денисовича» можна легко сприймати як алюзію на сучасне суспільство. День в таборі знеособлений, безнадійний, стає для ув'язненого уособленням несправедливості, безправності і відходу від усього індивідуального. Але хіба все це характерно тільки для цього місця ув'язнення?

Мабуть, на думку А.І. Солженіцина, Росія того часу дуже схожа на в'язницю, а завданням твори стає, якщо і не показати глибоку трагічність, то хоча б категорично заперечувати посаду описуваного.

Заслуга автора в тому, що він не тільки разюче точно і з великою кількістю деталей описує те, що відбувається, а й утримується від відкритого прояву емоцій і почуттів. Тим самим він досягає своєї головної мети - дає читачеві самому дати оцінку цьому світопорядку і зрозуміти всю безглуздість тоталітарного режиму.

Головна ідея оповідання «Один день Івана Денисовича»

У своєму творі А.І. Солженіцин відтворює основну картину життя тієї Росії, коли люди були приречені на неймовірні муки і позбавлення. Перед нами відкривається ціла галерея образів, які уособлюють собою долю мільйонів радянських громадян, змушених за вірну службу, старанний і старанний працю, віру в державу і дотримання ідеології розплачуватися позбавленням волі в жахливих концтаборах, розкиданих по всій країні.

У своїй розповіді зобразив типову для Росії ситуацію, коли жінці доводиться брати на себе турботи і обов'язки чоловіки.

Обов'язково прочитайте заборонений в Радянському Союзі роман Олександра Солженіцина, який пояснює причини розчарування автора в комуністичній системі.

У невеликому оповіданні гранично точно розкритий перелік несправедливостей державної системи. Наприклад, Єрмолаєв і Клевшін пройшли всі тяготи війни, полон, працювали в підпіллі, а в якості нагороди отримали по 10 років тюремного терміну. Гопчік - молодий юнак, якому нещодавно виповнилося 16 років, стає доказом того, що репресії байдужі навіть до дітей. Не менш показовими виявляються і образи Олешки, Буйновского, Павла, Цезаря Марковича та інших.

Твір Солженіцина просякнуте прихованої, але злою іронією, обличающей зворотний бік життя радянської країни. Письменник торкнувся важливу та актуальну проблему, яка весь цей час була під забороною. Разом з тим, розповідь просочений вірою в російської людини, його дух і волю. Засудивши нелюдську систему, Олександр Ісайович створив справжній реалістичний характер свого героя, який здатний з гідністю витримати всі муки і не втратити людяність.

Перший твір про сталінські табори, опубліковане в СРСР. Опис звичайного дня звичайного в'язня - ще не повний звіт про жахи ГУЛАГу, а й воно виробляє оглушливий ефект і завдає удар нелюдської системі, яка породила табору.

коментарі: Лев Оборін

Про що ця книга?

Іван Денисович Шухов, він же номер Щ-854, дев'ятий рік сидить у таборі. Розповідь (за обсягом - швидше за повість) описує звичайний його день від побудки до відбою: цей день сповнений і тяготами, і невеликими радощами (наскільки взагалі можна говорити про радощі в таборі), зіткненнями з табірним начальством і розмовами з товаришами по нещастю, самовідданої роботою і маленькими хитрощами, з яких складається боротьба за виживання. «Один день Івана Денисовича» був, по суті, першим твором про табори, що з'явилися в радянській пресі, - для мільйонів читачів він став одкровенням, довгоочікуваним словом правди і короткою енциклопедією життя ГУЛАГу.

Олександр Солженіцин. 1953 рік

Laski Collection / Getty Images

Коли вона написана?

Солженіцин задумав розповідь про один день ув'язненого ще в таборі, в 1950-1951 роках. Безпосередня робота над текстом почалася 18 травня 1959 року і тривала 45 днів. До цього ж часу - кінця 1950-х - відноситься робота над другою редакцією роману «В колі першому», збір матеріалів для майбутнього «Червоного Колеса», задум «Архіпелагу ГУЛАГ», написання «Матренин двору» і кількох «Крохоток»; паралельно Солженіцин викладає фізику і астрономію в рязанської школі і лікується від наслідків онкологічного захворювання. У початку 1961 року Солженіцин відредагував «Один день Івана Денисовича», пом'якшивши деякі подробиці, щоб текст став хоча б теоретично «прохідним» для радянської друку.

Будинок в Рязані, в якому Солженіцин жив з 1957 до 1965 року

Влiтку 1963 року «Один день ...» фігурує в секретному звіті ЦРУ про культурну політику СРСР: спецслужбам відомо, що Хрущов особисто санкціонував публікацію

Як вона написана?

Солженіцин ставить перед собою суворі часові рамки: розповідь починається з побудки і закінчується відходом до сну. Це дозволяє автору показати суть табірної рутини через безліч деталей, реконструювати типові події. «Він не закінчив будувати, по суті, ніякого зовнішнього сюжету, що не намагався покруче зав'язати дію і ефектніши розв'язати його, чи не підігрівав інтерес до свого оповідання хитрощами літературної інтриги», - зауважував критик Володимир Лакшин 1 Лакшин В. Я. Іван Денисович, його друзі і недруги // Критика 50-60-х років XX століття / сост., Преамбули, прямуючи. Е. Ю. Скарлигіной. М .: ТОВ «Агентство« КРПА Олімп », 2004. С. 118. ⁠ : Увагу читача утримують сміливість і чесність описів.

«Один день ...» примикає до традиції оповіді, тобто зображення усній, неосвічені мови. Таким чином досягається ефект безпосереднього сприйняття «очима героя». При цьому Солженіцин перемішує в оповіданні різні мовні пласти, відображаючи соціальну реальність табору: жаргон і лайку зеків є сусідами з бюрократизмом абревіатур, народне просторіччя Івана Денисовича - з різними регістрами інтелігентної мови Цезаря Марковича і кавторанга Капітан другого рангу. ⁠ Буйновского.

Як же я не знав про Івана Шухова? Як міг не відчувати, що ось в це тихе морозний ранок його разом з тисячами інших виводять під конвоєм з собаками за ворота табору в сніжне поле - до об'єкту?

Володимир Лакшин

Що на неї вплинуло?

Власний табірний досвід Солженіцина і свідоцтва інших табірників. Дві великі, різного порядку традиції російської літератури: нарисова (вплинула на задум і структуру тексту) і сказовая, від Лєскова до Ремізова (вплинула на стиль, мову героїв і оповідача).

У січні 1963 року «Один день Івана Денисовича» виходить в «Роман-газеті» тиражем 700 000 примірників

Перше видання розповіді в «Новом мире». 1962 рік

«Один день Івана Денисовича» вдалося опублікувати завдяки унікальному збігом обставин: існував текст автора, який уцілів у таборі і дивом вилікувався від важкої хвороби; існував впливовий редактор, готовий боротися за цей текст; існував запит влади на підтримку антисталінського викриттів; існували особисті амбіції Хрущова, якому було важливо підкреслити свою роль в десталінізації.

На початку листопада 1961 після довгих сумнівів - пора або не час - Солженіцин передав рукопис Раїсі Орлової Раїса Давидівна Орлова (1918-1989) - письменниця, філолог, правозахисниця. З 1955 по 1961 рік працювала в журналі «Иностранная литература». Разом зі своїм чоловіком Левом копелеві виступала на захист Бориса Пастернака, Йосипа Бродського, Олександра Солженіцина. У 1980 році Орлова і Копелев емігрували в Німеччину. В еміграції були видані їх спільна книга спогадів «Ми жили в Москві», романи «Двері відкриваються повільно», «Хемінгуей в Росії». Посмертно вийшла книга мемуарів Орлової «Спогади про непрошедших часу». ⁠ , Дружині свого друга і колишнього співв'язнів Льва Копелева Лев Зіновійович Копелев (1912-1997) - письменник, літературознавець, правозахисник. Під час війни був офіцером-пропагандистом і перекладачем з німецької, в 1945 році, за місяць до кінця війни, був заарештований і засуджений до десяти років ув'язнення «за пропаганду буржуазного гуманізму» - Копелев критикував мародерство і насильство над цивільним населенням в Східній Пруссії. У «Марфінській шарашці» познайомився з Олександром Солженіциним. З середини 1960-х Копелев бере участь у правозахисному русі: виступає і підписує листи на захист дисидентів, поширює книги через самвидав. У 1980 році був позбавлений громадянства і емігрував до Німеччини разом з дружиною, письменницею Раїсою Орловою. Серед книг Копелева - «Зберігати вічно», «І створив собі кумира», у співавторстві з дружиною були написані мемуари «Ми жили в Москві». ⁠ , Пізніше виведеного в романі «У колі першому» під ім'ям Рубіна. Орлова принесла рукопис в «Новий світ» редактору і критику Ганні Берзер Анна Самійлівна Берзер (справжнє ім'я - Ася; 1917-1994) - критик, редактор. Берзер працювала редактором в «Литературной газете», видавництві «Радянський письменник», журналах «Прапор» і «Москва». З 1958 по 1971 рік була редактором «Нового світу»: працювала з текстами Солженіцина, Гроссмана, Домбровського, Трифонова. Берзер була відома як блискучий редактор і автор дотепних критичних статей. У 1990 році вийшла книга Берзер «Прощання», присвячена Гроссману. ⁠ , А та показала розповідь головного редактора журналу - поетові Олександру Твардовскому, минаючи його заступників. Вражений Твардовський розгорнув цілу кампанію, щоб провести розповідь в друк. Шанс на це давали недавні хрущовські викриття на XX і XXII з'їздах КПРС 14 лютого 1956 року народження, на XX з'їзді КПРС, Микита Хрущов виступив із закритим доповіддю, що засуджує культ особи Сталіна. На XXII з'їзді, в 1961 році, антисталінська риторика стала ще жорсткіше: публічно прозвучали слова про арешти, тортури, злочини Сталіна перед народом, було запропоновано винести його тіло з Мавзолею. Після цього з'їзду населені пункти, названі на честь вождя, були перейменовані, а пам'ятники Сталіну - ліквідовані. ⁠ , Особисте знайомство Твардовського з Хрущовим, загальна атмосфера відлиги. Твардовський заручився позитивними відгуками кількох великих письменників - в тому числі Паустовського, Чуковського і знаходився в фаворі Еренбурга.

Це смуга була раніше така щаслива: всім під гребінку десять давали. А з сорок дев'ятого така смуга пішла - все по двадцять п'ять, незважаючи

Олександр Солженіцин

Керівництво КПРС запропонувало внести кілька правок. На деякі Солженіцин погодився, - зокрема, згадати Сталіна, щоб підкреслити його персональну відповідальність за терор і ГУЛАГ. Однак викинути слова бригадира Тюріна «Все ж ти є, Творець, на небі. Довго терпиш так боляче б'єш »Солженіцин відмовився:« ... Я б поступився, якщо б це - за свій рахунок або за рахунок літературний. Але тут пропонували поступитися за рахунок Бога і за рахунок мужика, а цього я обіцяв ніколи не робити » 2 Солженіцин А. І. Буцалося теля з дубом: Нариси літературного життя. М .: Згода, 1996. C. 44. ⁠ .

Існувала небезпека, що розповідь, вже розходяться в копіях, «витече» за кордон і буде опублікований там - це закрило б можливість публікації в СРСР. «Що відпливаючи на Захід не стався майже за рік - дива не менше, ніж саме надрукування в СРСР», - зауважував Солженіцин. Зрештою в 1962 році Твардовський зміг передати розповідь Хрущову - генсека розповідь схвилювала, і він санкціонував його публікацію, причому для цього йому довелося посперечатися з верхівкою ЦК. Розповідь вийшов в листопадовому номері «Нового світу» за 1962 рік накладом 96 900 екземплярів; пізніше були додруковані ще 25 000 - а й цього на всіх охочих не вистачило, «Один день ...» поширювався в списках і фотокопії. У 1963 році «Один день ...» був перевиданий «Роман-газета» Одне з найбільш багатотиражних радянських літературних видань, випускається з 1927 року. Ідея полягала в тому, щоб продукувати художні твори для народу, за висловом Леніна, - «у вигляді пролетарської газети». В «Роман-газеті» друкувалися твори головних радянських письменників - від Горького і Шолохова до Бєлова і Распутіна, а також тексти зарубіжних авторів: Войнич, Ремарка, Гашека. ⁠ накладом у 700 000 примірників; за цим послідувало окреме книжкове видання (100 000 примірників). Коли Солженіцин потрапив в опалу, всі ці видання стали вилучати з бібліотек, і аж до перебудови «Один день ...», як і інші твори Солженіцина, поширювався тільки в самвидаві і тамвидаві.

Олександр Твардовський. 1950 рік. Головний редактор «Нового світу», де був вперше надрукований «Один день Івана Денисовича»

Анна Берзер. 1971 рік. Редактор «Нового світу», яка передала рукопис Солженіцина Олександру Твардовскому

Володимир Лакшин. 1990-ті роки. Заступник головного редактора «Нового світу», автор статті «Іван Денисович, його друзі і недруги» (1964)

Як її прийняли?

Вища благовоління до повісті Солженіцина стало запорукою доброзичливих відгуків. У перші місяці в радянській пресі з'явилося 47 рецензій з гучними заголовками: «Громадянином бути зобов'язаний ...», «В ім'я людини», «Людяність», «Сувора правда», «В ім'я правди, в ім'я життя» (автор останньої - одіозний критик Володимир Єрмілов, який брав участь в цькуванні багатьох письменників, у тому числі Платонова). Мотив багатьох рецензій - репресії залишилися в минулому: наприклад, письменник-фронтовик Григорій Бакланов Григорій Якович Бакланов (справжнє прізвище - Фрідман; 1923-2009) - письменник і сценарист. Пішов на фронт в 18 років, воював в артилерії, закінчив війну у званні лейтенанта. З початку 1950-х публікує оповідання та повісті про війну; його повість «П'ядь землі» (1959) піддалася різкій критиці за «окопну правду», роман «Липень 41 року» (1964), в якому було описано знищення Сталіним вищого командування Червоної армії, після першої публікацію не перевидавався 14 років. У роки перебудови Бакланов очолив журнал «Знамя», під його керівництвом вперше в СРСР були надруковані «Собаче серце» Булгакова і «Ми» Замятіна. ⁠ називає свій відгук «Щоб це ніколи не повторилося». У першій, «парадної» рецензії в «Известиях» ( «Про минуле заради майбутнього») Костянтин Симонов ставив риторичні запитання: «Чия зла воля, чий безмежний свавілля могли відірвати цих радянських людей - хліборобів, будівельників, трудівників, воїнів - від їх сімей, від роботи, нарешті, від війни з фашизмом, поставити їх поза законом, поза суспільством? » Симонов робив висновок: «Здається, що А. Солженіцин проявив себе в своїй повісті як справжній помічник партії в святому і необхідній справі боротьби з культом особистості і його наслідками » 3 Слово пробиває собі дорогу: Збірник статей і документів про А. І. Солженіцина. 1962-1974 / вступ. Л. Чуковской, сост. В. Глоцер і Е. Чуковской. М .: Русский путь, 1998. C. 19, 21. ⁠ . Інші рецензенти вписували розповідь у велику реалістичну традицію, порівнювали Івана Денисовича з іншими представниками «народу» в російській літературі, наприклад з Платоном Каратаєва з «Війни і миру».

Мабуть, найважливішим радянським відкликанням стала стаття Новомирський критика Володимира Лакшина «Іван Денисович, його друзі і недруги» (1964). Аналізуючи «Один день ...», Лакшин пише: «В повісті точно позначений час дії - січень 1951 року. І не знаю, як інші, але я, читаючи повість, весь час повертався думкою до того, а що я робив, як жив в цей час.<…> Але як же я не знав про Івана Шухова? Як міг не відчувати, що ось в це тихе морозний ранок його разом з тисячами інших виводять під конвоєм з собаками за ворота табору в сніжне поле - до об'єкту? » 4 Лакшин В. Я. Іван Денисович, його друзі і недруги // Критика 50-60-х років XX століття / сост., Преамбули, прямуючи. Е. Ю. Скарлигіной. М .: ТОВ «Агентство« КРПА Олімп », 2004. С. 123. ⁠ Передчуваючи кінець відлиги, Лакшин намагався захистити розповідь від можливої \u200b\u200bцькування, роблячи застереження про його «партійності», і заперечував критикам, докоряє Солженіцина за те, що Іван Денисович «не може ... претендувати на роль народного типу нашої епохи» (тобто не вписується в нормативну соцреалістичної модель), що у нього «вся філософія зведена до одного: вижити!». Лакшин демонструє - прямо по тексту - приклади стійкості Шухова, сберегающей його особистість.

Ув'язнений Воркутинський ВТТ. Республіка Комі, 1945 рік.
Laski Diffusion / Getty Images

Валентин Катаєв називав «Один день ...» фальшивим: «не показаний протест». Корній Чуковський заперечував: «Але ж в цьому ж вся правда повісті: кати створили такі умови, що люди втратили найменше поняття справедливості ...<…> ... А Катаєв каже: як він смів не протестувати хоча б під ковдрою. А чи багато протестував сам Катаєв під час сталінського режиму? Він складав рабьі гімни, як і усе" 5 Чуковський К. І. Щоденник: 1901-1969: В 2 т. М .: ОЛМА-Пресс Зоряний світ, 2003. Т. 2. C. 392. ⁠ . Відомий усний відгук Анни Ахматової: «Цю повість про-бе-зан прочитайте-тать і вивчити напам'ять - кожен громадянин з усіх двохсот мільйонів громадян Радянського Союзу » 6 Чуковська Л. К. Записки про Анну Ахматову: в 3 т. М .: Згода, 1997. Т. 2. C. 512. ⁠ .

Після виходу «Одного дня ...» до редакції «Нового світу» і самому автору стали приходити гори листів з подяками і особистими історіями. Колишні ув'язнені просили Солженіцина: «Вам належить написати велику і таку ж правдиву книгу на цю тему, де відобразити не один день, а цілі роки»; «Якщо Ви почали це велика справа, продовжуйте його і далі » 7 «Дорогий Іван Денисович! ..» Листи читачів: 1962-1964. М .: Русский путь, 2012. C. 142, 177. ⁠ . Матеріали, надіслані кореспондентами Солженіцина, лягли в основу «Архіпелагу ГУЛАГ». З захопленням прийняв «Один день ...» Варлам Шаламов, автор великих «Колимських оповідань» і в майбутньому - недоброзичливець Солженіцина: «Повість - як вірші - в ній все абсолютно, все доцільно».

Дума арештантський - і та невільна, все до того ж повертається, все знову ворушить: чи не намацають чи пайку в матраці? в санчастині звільнять ввечері? посадять капітана або не посадять?

Олександр Солженіцин

Приходили, зрозуміло, і негативні відгуки: від сталіністів, що виправдовували терор, від людей, які боялися, що публікація зашкодить міжнародному престижу СРСР, від тих, кого шокував груба мова героїв. Іноді ці мотивації поєднувалися. Один читач, колишній вільний виконроб в місцях позбавлення волі, обурювався: хто дав Солженіцину право «огульно гудити і порядки, що існують в таборі, і людей, які покликані охороняти в'язнів ...<…> Ці порядки не подобається герою повісті і автору, але вони необхідні і потрібні радянській державі! » Інша читачка питала: «Так скажіть, навіщо ж, як хоругви, розгортати перед світом свої брудні штани?<…> Не можу сприймати цей твір, тому що воно принижує мою гідність радянського людини » 8 «Дорогий Іван Денисович! ..» Листи читачів: 1962-1964. М .: Русский путь, 2012. C. 50-55, 75. ⁠ . У «Архіпелазі ГУЛАГ» Солженіцин призводить і обурені листи від колишніх співробітників каральних органів, аж до таких самовиправдань: «Ми, виконавці, - теж люди, ми теж йшли на геройство: не завжди підстрелювала падаючих і, таким чином, ризикували своїм службою » 9 Солженіцин А. І. Архіпелаг ГУЛАГ: У 3 т. М .: Центр «Новий світ», 1990. Т. 3. C. 345. ⁠ .

В еміграції вихід «Одного дня ...» сприйняли як важлива подія: розповідь не тільки разюче відрізнявся по тону від доступної на Заході радянської прози, а й підтверджував відомості, відомі емігрантам про радянські табори.

На Заході «Один день Івана Денисовича» був зустрінутий з увагою - в середовищі лівих інтелектуалів він, на думку Солженіцина, зронив перші сумніви в прогресивності радянського експерименту: «Тільки тому у всіх віднялися мови, що це надруковано з дозволу ЦК в Москві, ось це потрясло ». Але це ж змушувало деяких рецензентів сумніватися в літературному якості тексту: «Це політична сенсація, а не літературна.<…> Якщо змінити місце дії на Південну Африку або Малайзію ... ми отримаємо чесний, але грубо написаний нарис про абсолютно незрозумілих людях » 10 Magner T. F. Alexander Solzhenitsyn. One Day in the Life of Ivan Denisovich // The Slaviс and East European Journal. 1963. Vol. 7. № 4. Pp. 418-419. ⁠ . Для інших рецензентів політика не затьмарювала етичної та естетичної значущості розповіді. американський славіст Франклін Рів Франклін Рів (1928-2013) - письменник, поет, перекладач. У 1961 році Рів став одним з перших американських професорів, які приїхали в СРСР з обміну; в 1962 році був перекладачем поета Роберта Фроста під час його зустрічі з Хрущовим. У 1970-му Рів перевів нобелівську мова Олександра Солженіцина. З 1967 по 2002 рік викладав літературу в Уесліанського університеті в Коннектикуті. Рів - автор понад 30 книг: віршів, романів, п'єс, критичних статей, перекладів з російської. ⁠ висловив побоювання, що «Один день» буде прочитаний виключно як «ще один виступ на міжнародній політичній Олімпіаді», сенсаційне викриття тоталітарної комунізму, тоді як значення оповідання набагато ширше. Критик порівнює Солженіцина з Достоєвським, а «Один день» - з «Одіссеєю», бачачи в оповіданні «глибоке твердження людської цінності і людської гідності»: «В цій книзі« звичайний »чоловік в нелюдських умовах вивчений до самих глибин » 11 Reeve F. D. The House of the Living // Kenyon Review. 1963. Vol. 25. № 2. Pp. 356-357. ⁠ .

Посуд ув'язнених у виправно-трудовому таборі

Ув'язнені Воркутинський ВТТ. Республіка Комі, 1945 рік

Laski Diffusion / Getty Images

На короткий час Солженіцин став визнаним майстром радянської літератури. Його прийняли до Спілки письменників, він опублікував ще кілька творів (найпомітніше - велика розповідь «Матренин двір»), всерйоз обговорювалася можливість нагородити його за «Один день ...» Ленінською премією. Солженіцин був запрошений на кілька «зустрічей керівників партії і уряду з діячами культури і мистецтва» (і залишив про це уїдливі спогади). Але з середини 1960-х, з початком ще при Хрущові згортанням відлиги, цензура перестала пропускати нові речі Солженіцина: знову переписаний «У колі першому» і «Раковий корпус» так і не з'явилися в радянській пресі до самої перебудови, але публікувалися на Заході. «Випадковий прорив з« Іваном Денисовичем »анітрохи не мирив Систему зі мною і не обіцяв легкого руху далі», - пояснював потім Солженіцин 12 Солженіцин А. І. Буцалося теля з дубом: Нариси літературного життя. М .: Згода, 1996. C. 50. ⁠ . Паралельно він працював над головною своєю книгою - «Архіпелаг ГУЛАГ», унікальним і скрупульозним - наскільки автору дозволяли обставини - дослідженням радянської каральної системи. У 1970 році Солженіцину була присуджена Нобелівська премія - в першу чергу за «Один день Івана Денисовича», а в 1974 році його позбавили радянського громадянства і вислали за кордон - в еміграції письменник проживе 20 років, залишаючись активним публіцистом і все частіше виступаючи в дратівливою багатьох ролі вчителя або пророка.

Після перебудови «Один день Івана Денисовича» перевидавався десятки разів, в тому числі в складі 30-томного зібрання творів Солженіцина (М .: Час, 2007) - найбільш авторитетного на справжній момент. У 1963 році за твором був знятий англійська телеспектакль, в 1970-м - повноцінна екранізація (спільне виробництво Норвегії та Великобританії; Солженіцин поставився до фільму позитивно). «Один день» не раз ставилося в театрі. Перша російська кіноадаптація повинна з'явитися в найближчі роки: в квітні 2018 роки фільм по «Івану Денисовичу» почав знімати Гліб Панфілов. З 1997 року «Один день Івана Денисовича» входить в обов'язкову шкільну програму з літератури.

Олександр Солженіцин. 1962 рік

РІА Новини

«Один день» - перше російське твір про Великий терор і таборах?

Ні. Першим прозовим твором про Великий терор вважається повість Лідії Чуковской «Софія Петрівна», написана ще в 1940 році (чоловік Чуковской, видатний фізик Матвій Бронштейн, був заарештований в 1937-му і розстріляний в 1938-м). У 1952 році в Нью-Йорку вийшов роман емігранта другої хвилі Миколи Нарокова «Уявні величини», що описує самий розпал сталінського терору. Сталінські табори згадуються в епілозі «Доктора Живаго» Пастернака. Варлам Шаламов, чиї «Колимські розповіді» часто протиставляють прозі Солженіцина, почав писати їх в 1954 році. Основна частина «Реквієму» Ахматової була написана в 1938-1940 роках (в цей час в таборі сидів її син Лев Гумільов). У самому ГУЛАГу теж створювалися художні твори - особливо вірші, які було легше запам'ятати.

Зазвичай кажуть, що «Один день Івана Денисовича» став першим опублікованим твором про ГУЛАГ. Тут потрібна застереження. Напередодні публікації «Одного дня» редакція «Известий», вже знала про боротьбу Твардовського за Солженіцина, надрукувала розповідь Георгія Шелеста Георгій Іванович Шелест (справжнє прізвище - Малих; 1903-1965) - письменник. На початку 1930-х років Шелест писав оповідання про Громадянську війну і партизанів, працював в забайкальських і далекосхідних газетах. У 1935 році переїхав до Мурманську область, де працював секретарем редакції «Кандалакшський комуніст». У 1937-му письменника звинуватили в організації збройного повстання і відправили в Озерлагерь; через 17 років його реабілітували. Після звільнення Шелест поїхав до Таджикистану, де працював на будівництві ГЕС, там же він почав писати прозу на табірну тему. ⁠ «Самородок» - про комуністів, репресованих у 1937-му і миючих золото на Колимі ( «На редакційному зборі« Известий »гнівався Аджубей, що не його газета« відкриває »важливу тему » 13 Солженіцин А. І. Буцалося теля з дубом: Нариси літературного життя. М .: Згода, 1996. C. 45. ⁠ ). Твардовський в листі Солженіцину нарікав: «... Вперше введені в обіг друкованої сторінки такі слівця, як« опер »,« сексот »,« ранкова молитва »і т. П. А рассказец сам по собі преговённий, говорити не про ніж » 14 «Дорогий Іван Денисович! ..» Листи читачів: 1962-1964. М .: Русский путь, 2012. C. 20. ⁠ . Солженіцина поява розповіді Шелеста спочатку засмутило, «але потім я подумав: а чим він заважає?<…> «Первооткриванія» теми - думаю, що у них не вийшло. А слівця? Та не нами вони придумані, патенту на них брати не варто » 15 «Дорогий Іван Денисович! ..» Листи читачів: 1962-1964. М .: Русский путь, 2012. C. 25. ⁠ . Емігрантський журнал «Посів» в 1963 році відгукувався про «Самородки» презирливо, вважаючи, що це спроба «з одного боку, затвердити міф про те, що в таборах від злого дядька Сталіна в першу чергу страждали і гинули добрі чекісти і партійці; з іншого боку - через показ настроїв цих добрих чекістів і партійців - створити міф, що в таборах, терплячи несправедливості і муки, радянські люди по своїй вірі в режим, за своєю «любові» до нього залишалися радянськими людьми » 16 Про табори «згадує» комбриг ВЧК-ОГПУ ... // Посів. 1962. № 51-52. С. 14. ⁠ . У фіналі оповідання Шелеста зеки, що знайшли золотий самородок, вирішують не міняти його на продукти і махорку, а здати начальству і отримують подяку «за допомогу радянському народові у важкі дні» - нічого схожого, зрозуміло, немає у Солженіцина, хоча багато ув'язнених ГУЛАГу дійсно залишалися правовірними комуністами (сам Солженіцин писав про це в «Архіпелазі ГУЛАГ» і романі «у колі першому»). Розповідь Шелеста пройшов майже непоміченим: про швидкої публікації «Одного дня ...» вже ходили чутки, і саме текст Солженіцина став сенсацією. У країні, де про табори знали всі, ніхто не очікував, що правда про них буде висловлена \u200b\u200bгласно, багатотисячним тиражем - навіть після XX і XXII з'їздів КПРС, на яких були засуджені репресії і культ особи Сталіна.

Виправно-трудовий табір в Карелії. 1940-і роки

Правдиво чи в «Одному дні Івана Денисовича» зображено життя в таборі?

Головними суддями тут були самі колишні ув'язнені, які оцінили «Один день ...» високо і писали Солженіцину листи з подяками. Звичайно, були окремі нарікання і уточнення: в такої болючої теми товаришам Солженіцина по нещастю була важлива кожна дрібниця. Деякі зеки писали, що «режим табору, де сидів Іван Денисович, був з легких». Солженіцин підтверджував це: Особлагах, в якому відбував останні роки ув'язнення Шухов, був не рівня того табору в Усть-Іжме, де Іван Денисович доходив, де заробив цингу і втратив зуби.

Деякі дорікали Солженіцина, що той перебільшив завзяття зека до праці: «Ніхто не став би, ризикуючи і себе, і бригаду залишити без їжі, продовжувати класти стінку » 17 Абелюк Е. С., Поліванов К. М. Історія російської літератури XX століття: Книга для освічених вчителів і учнів: У 2 кн. М .: Новое литературное обозрение, 2009. C. 245. ⁠ , - втім, Варлам Шаламов вказував: «Тонко і вірно показано захоплення роботою Шухова і інших брігадніков, коли вони кладуть стіну.<…> Це захоплення роботою кілька схоже на те почуття азарту, коли дві голодні колони обганяють один одного.<…> Можливо, що такого роду захоплення роботою і рятує людей ». «Як же Івану Денисовичу вижити десять років, денно і нощно тільки проклинаючи свою працю? Адже це він на першому ж кронштейні повіситись повинен! » - писав пізніше Солженіцин 18 Солженіцин А. І. Архіпелаг ГУЛАГ: У 3 т. М .: Центр «Новий світ», 1990. Т. 2. С. 170. ⁠ . Він вважав, що подібні нарікання лунають із боку «колишніх придурків Придурками в таборі називали ув'язнених, які влаштувалися на привілейовану, «незапорошену» посада: кухарі, писаря, комірника, чергового. ⁠ і їх ніколи не сиділи інтелігентних друзів ».

Але у брехні, в спотворенні дійсності Солженіцина дорікнув ніхто з пережили ГУЛАГ. Євгенія Гінзбург, автор «Крутого маршруту», пропонуючи свою рукопис Твардовскому, писала про «Одному дні ...»: «Нарешті-то люди дізналися з першоджерела хоч про один день того життя, яку ми вели (в різних варіантах) протягом 18 років» . Подібних листів від табірників було дуже багато, хоча «Один день Івана Денисовича» не згадує і десятої частки поневірянь і звірств, які були можливі в таборах, - цю роботу Солженіцин виконує в «Архіпелазі ГУЛАГ».

Барак для ув'язнених Понишлага. Пермська область, 1943 рік

Sovfoto / UIG via Getty Images

Чому Солженіцин вибрав для повісті таку назву?

Справа в тому, що його обрав не Солженіцин. Назва, під яким Солженіцин відправив свій рукопис в «Новий світ», - «Щ-854», особистий номер Івана Денисовича Шухова в таборі. Ця назва фокусувало вся увага на героя, але було довжелезного. У розповіді було і альтернативна назва або підзаголовок - «Один день одного зека». Спираючись на цей варіант, головний редактор «Нового світу» Твардовський запропонував «Один день Івана Денисовича». Тут у фокусі саме час, тривалість, назва виявляється практично дорівнює змісту. Солженіцин легко прийняв цей вдалий варіант. Цікаво, що Твардовський запропонував нову назву і для «Матренин двору», який спочатку називався «Не стоїть село без праведника». Тут в першу чергу зіграли роль цензурні міркування.

Чому один день, а не тиждень, місяць або рік?

Солженіцин спеціально вдається до обмеження: протягом одного дня в таборі відбувається безліч драматичних, але в загальному рутинних подій. «Таких днів у його терміні від дзвінка до дзвінка і мав три тисячі шістсот п'ятдесят три": значить, ці події, звичні Шухова, повторюються день у день, і один день мало чим відрізняється від іншого. Одного дня виявляється досить, щоб показати весь табір - принаймні той щодо «благополучний» табір при відносно «благополучному» режимі, в якому випало сидіти Івану Денисовичу. Численні подробиці табірного побуту Солженіцин продовжує перераховувати і після кульмінації розповіді - укладання шлакоблоків на будівництві ТЕЦ: це підкреслює, що день не кінчається, попереду ще багато тягомотно хвилин, що життя - не література. Анна Ахматова помічала: «У« Старому і морі »Хемінгуея подробиці мене дратують. Нога затекла, одна акула здохла, усунув гак, що не усунув гак і т. Д. І все ні до чого. А тут кожна деталь потрібна і дорога » 19 Сараскіна Л. І. Олександр Солженіцин. М .: Молода гвардія, 2009. C. 504. ⁠ .

«Дія відбувається протягом обмеженого часу в замкнутому просторі» - це характерний нарисовий прийом (можна згадати тексти з «Фізіологічних» збірок Збірники творів в жанрі побутового, нравоописательного нарису. Один з перших в Росії «фізіологічних» збірок - «Наші, списані з натури росіянами», складений Олександром Башуцький. Найвідоміший - альманах «Фізіологія Петербурга» Некрасова і Бєлінського, який став маніфестом натуральної школи. ⁠ , Окремі твори Пом'яловського, Миколи Успенського, Златовратського). «Один день» - продуктивна і зрозуміла модель, яку і після Солженіцина використовують «оглядові», «енциклопедичні» тексти, вже не дотримуються реалістичної порядку. Протягом одного дня (і - практично весь час - в одному замкнутому просторі) відбувається дія; явно з оглядкою на Солженіцина пише свій «День опричника» Володимир Сорокін. (До речі, це не єдина схожість: гіпертрофовано «народний» мову «Дня опричника» з його просторечием, неологізмами, інверсіями відсилає до мови розповіді Солженіцина.) В сорокинском «Блакитному салі» коханці Сталін і Хрущов обговорюють повість «Один день Івана Денісóвіча», написану колишнім в'язнем «кримських таборів примусової любові» (LOVEЛАГ); вожді народу незадоволені недостатнім садизмом автора - тут Сорокін пародіює давню суперечку між Солженіциним і Шаламова. Незважаючи на явно травестійний характер, вигадана повість зберігає все ту ж «одноденну» структуру.

Карта виправно-трудових таборів в СРСР. 1945 рік

Чому у Івана Денисовича номер Щ-854?

Присвоєння номерів, зрозуміло, знак расчеловечивания - у зеків офіційно немає імен, по батькові та прізвищ, до них звертаються так: «Ю сорок вісім! Руки назад! »,« Бе п'ятсот два! Підтягнутися! » Уважний читач російської літератури згадає тут «Ми» Замятіна, де герої носять імена на кшталт Д-503, О-90, - але у Солженіцина ми зіштовхуємося з антиутопією, а з реалістичної подробицею. Номер Щ-854 не носить зв'язку з реальною прізвищем Шухова: у героя «Одного дня» кавторанга Буйновского номер Щ-311, у самого Солженіцина був номер Щ-262. Такі номери зеки носили на одязі (на відомій постановочної фотографії Солженіцина номер нашіт на тілогрійці, брюках і кепці) і зобов'язані були стежити за їх станом - це зближує номера з жовтими зірками, які пропонувалося носити євреям у нацистській Німеччині (свої позначки були у інших переслідуваних нацистами груп - циган, гомосексуалістів, свідків Єгови ...). У німецьких концтаборах ув'язнені також носили номери на одязі, а в Освенцімі їх татуювали на руці.

Числові коди взагалі грають важливу роль в табірної дегуманізації 20 Pomorska K. The Overcoded World of Solzhenitsyn // Poetics Today. 1980. Vol. 1. № 3, Special Issue: Narratology I: Poetics of Fiction. P. 165. ⁠ . Описуючи ежеутренній розлучення, Солженіцин говорить про поділ табірників на бригади. Людей перераховують по головах, як худобу:

- Перша! Друга! Третя!

І п'ятірки відділялися і йшли ланцюжками окремими, так що хоч ззаду, хоч попереду дивись: п'ять голів, п'ять спін, десять ніг.

А другий вахтер - контролер, у інших перил мовчки стоїть, тільки перевіряє, рахунок правильний.

Парадоксальним чином ці, здавалося б, нічого не варті голови важливі для звітності: «Людина - дорожче золота. Однією голови за дротом не матиме - свою голову туди додаси ». Таким чином, серед репресивних сил табору однієї з найзначніших виявляється бюрократія. Про це говорять навіть найдрібніші, абсурдні деталі: наприклад, співв'язнів Шухова Цезарю в таборі не зголили вуса, бо на фотографії в слідчій справі він в вусах.

Штрафний ізолятор Воркутинський ВТТ. Республіка Комі, 1930-40-ті роки

РІА Новини"

Тілогрійка з номером, яку носили в'язні виправно-трудових таборів

Lanmas / Alamy / ТАСС

В якому таборі сидів Іван Денисович?

У тексті «Одного дня» дається зрозуміти, що цей табір - «каторжна», відносно новий (в ньому ніхто ще не відсидів повного терміну). Мова йде про особливе таборі - таку назву табору, створені для політичних ув'язнених, отримали в 1948 році, хоча каторгу повернули в пенітенціарну систему ще в 1943-му. Дія «Одного дня» відбувається, як ми пам'ятаємо, в 1951-м. З попередньої табірної одіссеї Івана Денисовича слід, що більшу частину свого терміну він сидів в Усть-Іжме (Комі АРСР) разом з кримінальниками. Його нові співтабірників вважають, що це ще не найгірша доля Призначення особливих таборів полягало в тому, щоб ізолювати «ворогів народу» від звичайних ув'язнених. Режим в них був схожий з тюремним: решітки на вікнах, що закриваються на ніч бараки, заборона покидати барак в неробочий час і номера на одязі. Таких в'язнів використовували на особливо важких роботах, наприклад у шахтах. Однак, незважаючи на більш важкі умови, для багатьох зека політична зона була кращою долею, ніж побутової табір, де «політичних» тероризували «блатні». ⁠ : «Ти, Ваня, вісім сидів - в яких таборах? .. Ти в побутових сидів, ви там з бабами жили. Ви номерів не носили ».

Вказівки на конкретне місце в самому тексті оповідання - тільки непрямі: так, вже на перших сторінках «старий табірний вовк» Кузёмін говорить новоприбулим: «Тут, хлопці, закон - тайга». Втім, ця приказка була поширена в багатьох радянських таборах. Температура взимку в таборі, де сидить Іван Денисович, може опуститися нижче сорока градусів - але такі кліматичні умови теж існують багато де: в Сибіру, \u200b\u200bна Уралі, на Чукотці, на Колимі, на Крайній Півночі. Зачіпку могло б дати назву «Соцмістечко» (з ранку Іван Денисович мріє, щоб його бригади не послали туди): поселень з такою назвою (всі їх будували зеки) в СРСР було кілька, в тому числі в місцях з суворим кліматом, але саме типове назва та «знеособлює» місце дії. Швидше потрібно припускати, що в таборі Івана Денисовича відображені умови Особлагах, в якому сидів сам Солженіцин: Екібастузький каторжна табір, згодом - частина Степлагу Табір для політичних ув'язнених, який знаходився в Карагандинській області Казахстану. Ув'язнені Степлагу працювали в шахтах: видобували вугілля, мідну і марганцеву руди. У 1954 році в таборі відбулося повстання: пять тисяч ув'язнених зажадали приїзду московської комісії. Бунт був жорстоко придушений військами. Через два роки Степлаг ліквідували. ⁠ в Казахстані.

Дошка пошани виправно-трудового табору

Fine Art Images / Heritage Images / Getty Images

За що сидів Іван Денисович?

Про це Солженіцин якраз пише відкрито: Іван Денисович воював (пішов на фронт в 1941-му: «Від баби мене, громадянин начальник, в сорок першому році відставили») і потрапив до німецького полону, потім прорвався звідти до своїх - але перебування радянського солдата в німецькому полоні нерідко прирівнювалося до зради батьківщині. За даними НКВД 21 Кривошеєв Г. Ф. Росія і СРСР у війнах XX століття: Статистичне дослідження / Під загальною ред. Г. Ф. Кривошеєва. М .: ОЛМА-Пресс, 2001. C. 453-464. ⁠ , Из 1 836 562 повернулися в СРСР військовополонених в ГУЛАГ за звинуваченням у зраді потрапили 233 400 осіб. Таких людей засуджували за статтею 58, пункт 1а, КК РРФСР ( «Зрада батьківщині»).

А було ось як: у лютому сорок другого року на Північно-Західному оточили їх армію всю, і з літаків їм нічого жерти не кидати, а й літаків тих не було. Дійшли до того, що стругали копита коней околевшіх, размачивали ту рогівку у воді і їли. І стріляти не було чим. І так їх помалу німці по лісах ловили і брали. І ось в групі такий однієї Шухов в полоні побув пару днів, там же, в лісах, - і втекли вони вп'ятьох. І ще по лісах, по болотах покрали - дивом до своїх потрапили. Тільки двох автоматник свій на місці уклав, третій від ран помер, - двоє їх і дійшло. Були б розумніше - сказали б, що по лісах бродили, і нічого б їм. А вони відкрилися: мовляв, з полону німецького. З полону ?? Мать вашу так! Фашистські агенти! І за грати. Було б їх п'ять, може, звірили показання, повірили б, а двом ніяк: змовилися, мовляв, гади, щодо втечі.

Агенти контррозвідки побоями змусили Шухова підписати свідчення на себе ( «не підпишешь - бушлат дерев'яний, підпишеш - хоч поживеш ще трохи»). На час дії розповіді Іван Денисович сидить в таборі вже дев'ятий рік: він повинен звільнитися в середині тисячі дев'ятсот п'ятьдесят два-го. Передостання фраза оповідання - «Таких днів у його терміні від дзвінка до дзвінка і мав три тисячі шістсот п'ятдесят три" (звернемо увагу на довгий, «словами», виписування числівників) - не дозволяє однозначно сказати, що Іван Денисович вийде на свободу: адже багато табірники , відсиділи свій термін, замість звільнення отримували новий; побоюється цього і Шухов.

Сам Солженіцин був засуджений за 10-му і 11-му пунктам 58-ї статті, за антирадянську пропаганду і агітацію в умовах воєнного часу: в особистих бесідах і листуванні він дозволив собі критику на адресу Сталіна. Напередодні арешту, коли бої йшли вже на території Німеччини, Солженіцин вивів свою батарею з німецького оточення і був представлений до ордена Червоного Прапора, але 9 лютого 1945 його заарештували в Східній Пруссії.

Ворота вугільної шахти Воркутинський ВТТ. Республіка Комі, 1945 рік

Laski Diffusion / Getty Images

Ув'язнені за роботою. Озерлаг, 1950 рік

Яке становище Іван Денисович займає в таборі?

Соціальну структуру ГУЛАГу можна описувати по-різному. Скажімо, до установи Особлагах контингент таборів чітко поділявся на блатних і політичних, «58-ту статтю» (в Усть-Іжме Іван Денисович належить, звичайно, до останніх). З іншого боку, ув'язнені діляться на тих, хто бере участь в «загальних роботах», і «придурків» - тих, хто зумів зайняти більш вигідне місце, порівняно легку посаду: наприклад, влаштуватися в канцелярію або в хліборізку, працювати за фахом, потрібної в таборі (кравцем, шевцем, лікарем, кухарем). Солженіцин в «Архіпелазі ГУЛАГ» пише: «... Серед тих, що вижили, серед звільнених, придурки складають дуже вагому частку; серед долгосрочніков з П'ятдесят Восьмий - мені здається - 9/10 ». Іван Денисович не належить до «дурням» і відноситься до них зневажливо (наприклад, називає їх узагальнено «прідурнёй»). «Вибираючи героя табірної повісті, я взяв роботягу, не міг взяти нікого іншого, бо тільки йому видно справжні співвідношення табору (як тільки солдат піхоти може зважити всю гирю війни, - але чомусь мемуари пише не він). Цей вибір героя і деякі різкі висловлювання в повісті спантеличили і образили інших колишніх придурків », - пояснював Солженіцин.

Серед роботяг, як і серед «придурків», є своя ієрархія. Наприклад, «один з останніх брігадніков» Фетюков, на волі - «великий начальник в якійсь конторі», не користується нічиїм повагою; Іван Денисович про себе називає його «Фетюков-шакал». Іншому брігаднікі, Савці Клевшін, до Особлагах побував в Бухенвальді, доводиться, мабуть, важче, ніж Шухова, але він з ним приблизно на рівних. Окреме місце займає бригадир Тюрін - він найбільш ідеалізований персонаж в оповіданні: завжди справедливий, здатний вигородити своїх і врятувати їх від убивчих умов. Шухов усвідомлює свою підпорядкованість бригадиру (тут важливо, що по табірним неписаним законам бригадир не відноситься до «дурням»), але на короткий час може відчути рівність з ним: «Іди, бригадир! Іди, ти там потрібніший! - (Кличе Шухов його Андрій Прокопович, але зараз роботою своєї він з бригадиром зрівнявся. Не те щоб думав так: «Ось я зрівнявся», а просто чує, що так.) ».

Іван Денісич! Молитися не про те треба, щоб посилку прислали або щоб зайва порція баланди. Високе в людей, то мерзота перед Богом!

Олександр Солженіцин

Ще більш тонка матерія - відносини «простої людини» Шухова з зеками з інтелігентів. І радянська, і непідцензурна критика часом дорікала Солженіцина в недостатньому повазі до інтелігентів (автор презирливого терміна «образованщина» і справді подавав до цього привід). «Турбує мене в повісті і ставлення простого люду, всіх цих табірних роботяг до тих інтелігентів, які все ще переживають і все ще продовжують, навіть в таборі, сперечатися про Ейзенштейн, про Мейєрхольда, про кіно та літератури і про новому спектаклі Ю. Завадського. .. часом відчувається і авторське іронічне, а іноді і презирливе ставлення до таких людей », - писав критик І. Чичеров. Володимир Лакшин ловити його на тому, що про Мейєрхольда в «Одному дні ...» не сказано ні слова: для критика це ім'я - «лише знак особливо витончених духовних інтересів, свого роду свідчення про інтелігентності » 22 Лакшин В. Я. Іван Денисович, його друзі і недруги // Критика 50-60-х років XX століття / сост., Преамбули, прямуючи. Е. Ю. Скарлигіной. М .: ТОВ «Агентство« КРПА Олімп », 2004. С. 116-170. ⁠ . Відносно Шухова до Цезарю Марковичу, якому Іван Денисович готовий прислужитися і від якого чекає відповідних послуг, дійсно є іронія - але вона, по Лакшина, пов'язана не з інтелігентністю Цезаря, а з його відособленістю, все з тим же умінням влаштуватися, з його записала і в таборі снобізмом: «Цезар повернувся, руку простягнув за кашею, на Шухова і не подивився, ніби каша сама приїхала по повітрю, - і за своє: - Але слухайте, мистецтво - це не що, а як». Солженіцин не випадково ставить поруч «формалістичне» судження про мистецтво і зневажливий жест: в системі цінностей «Одного дня ...» вони цілком взаємопов'язані.

Воркутинський ВТТ. Республіка Комі, 1930-40-ті роки

Іван Денисович - автобіографічний герой?

Деякі читачі намагалися вгадати, в кого з героїв Солженіцин вивів самого себе: «Ні, це не сам Іван Денисович! І не Буйновский ... А може бути, Тюрін?<…> Невже фельдшер-літератор, який, не залишаючи добрих спогадів, все ж не так і поганий? » 23 «Дорогий Іван Денисович! ..» Листи читачів: 1962-1964. М .: Русский путь, 2012. C. 47. ⁠ Власний досвід - найважливіше джерело для Солженіцина: свої відчуття і поневіряння після арешту він передоручає Інокентію Володину, герою роману «В колі першому»; другий з головних героїв роману, в'язень шарашки Гліб Нержин, підкреслено автобіографічний. У «Архіпелазі ГУЛАГ» є кілька глав, що описують особистий досвід Солженіцина в таборі, в тому числі спроби табірної адміністрації схилити його до секретного співпраці. Автобіографічний і роман «Раковий корпус», і розповідь «Матренин двір», не кажучи вже про солженіцинських мемуарах. В цьому відношенні постать Шухова досить далеко від автора: Шухов - «простий», неучёний людина (на відміну від Солженіцина, вчителі астрономії, він, наприклад, не розуміє, звідки після молодика на небі береться новий місяць), селянин, рядовий, а НЕ комбат. Однак один з ефектів табору - якраз в тому, що він стирає соціальні відмінності: важливою стає здатність вижити, зберегти себе, заслужити повагу товаришів по нещастю (наприклад, колишні на волі начальниками Фетюков і Дер - одні з найбільш нешановних людей в таборі). Відповідно до нарисової традицією, якій Солженіцин свідомо чи мимоволі слідував, він вибрав не пересічного, але типового ( «типового») героя: представника самого великого російського стану, учасника наймасовішою і кровопролитної війни. «Шухов - узагальнений характер російського простої людини: життєздатний,« злоупорний », витривалий, майстер на всі руки, лукавий - і добрий. Рідний брат Василя Тьоркіна », - писав Корній Чуковський у відгуку на розповідь.

Солдат на прізвище Шухов дійсно воював разом з Солженіциним, але в таборі не сидів. Сам табірний досвід, в тому числі роботу на будівництві бура Барак посиленого режиму. ⁠ і ТЕЦ, Солженіцин взяв з власної біографії - але визнавав, що все, через що пройшов його герой, сповна б не виніс: «Ймовірно, я не пережив би восьми років таборів, якби як математика мене не взяли на чотири роки на так звану шарашку ».

Засланець Олександр Солженіцин в табірної тілогрійці. 1953 рік

Чи можна назвати «Один день Івана Денисовича» християнським твором?

Відомо, що багато табірники зберегли релігійність в найжорстокіших умовах Соловків і Колими. На відміну від Шаламова, для якого табір - абсолютно негативний досвід, який переконує, що Бога немає 24 Биков Д. Л. Радянська література. Розширений курс. М .: ПРОЗАиК, 2015. C. 399-400, 403. ⁠ , Солженіцину табір допоміг зміцнитися у вірі. Протягом життя, в тому числі після публікації «Івана Денисовича», він написав кілька молитов: в першій з них він дякував Богові за те, що зміг «послати Людству відблиск променів Твоїх». протопресвітер Олександр Шмеман Олександр Дмитрович Шмеман (1921-1983) - священнослужитель, богослов. З 1945 до 1951 року Шмеман викладав історію Церкви в Паризькому Свято-Сергіївському православному богословському інституті. У 1951 році переїхав до Нью-Йорк, де працював в Свято-Володимирській семінарії, а в 1962 році став її керівником. У 1970 році Шмеман був зведений в сан протопресвітера - вища єрейський звання для священнослужителів в шлюбі. Батько Шмеман був відомим проповідником, писав праці, присвячені літургійним богослов'я, і \u200b\u200bмайже тридцять років вів програму про релігію на радіо «Свобода». ⁠ , Цитуючи цю молитву, називає Солженіцина великим християнським письменником 25 Шмеман А., протопресв. Великий християнський письменник (А. Солженіцин) // Шмеман А., протопресв. Основи російської культури: Бесіди на радіо «Свобода». 1970-1971. М .: Видавництво Православного Свято-Тихонівського гуманітарного університету, 2017. С. 353-369. ⁠ .

Дослідниця Світлана Кобець зауважує, що «християнські топоси розкидані по тексту« Одного дня ». Натяки на них є в зображеннях, мовних формулах, умовних позначеннях » 26 Kobets S. The Subtext of Christian Asceticism in Aleksandr Solzhenitsyn's One Day in the Life of Ivan Denisovich // The Slavic and East European Journal. 1998. Vol. 42. № 4. P. 661. ⁠ . Ці натяки приносять в текст «християнське вимір», яким, на думку Кобець, в кінцевому підсумку поверяется етика персонажів, а звички лагерника, що дозволяють йому вижити, сходять до християнського аскетизму. Працьовиті, людяні, зберегли моральний стрижень герої оповідання при такому погляді уподібнюються мученикам і праведникам (згадаємо опис легендарного старого зека Ю-81), а ті, хто влаштувався зручніше, наприклад Цезар, «не отримують шансу на духовне пробудження » 27 Kobets S. The Subtext of Christian Asceticism in Aleksandr Solzhenitsyn's One Day in the Life of Ivan Denisovich // The Slavic and East European Journal. 1998. Vol. 42. № 4. P. 668. ⁠ .

Один з співтабірників Шухова - баптист Альошка, безвідмовний і ревно віруюча людина, яка вважає, що табір - випробування, що служить до спасіння людської душі і Божої слави. Його розмови з Іваном Денисовичем сягають «Братів Карамазових». Він намагається наставляти Шухова: зауважує, що його душа «проситься Богу молитися», пояснює, що «молитися не про те треба, щоб посилку прислали або щоб зайва порція баланди.<…> Молитися треба про духовне: щоб Господь з нашого серця накип злий знімав ... »Історія цього персонажа проливає світло на радянські репресії проти релігійних організацій. Алешку заарештували на Кавказі, де розташовувалася його громада: і він, і його товариші отримали двадцятип'ятирічний терміни. Баптистів і євангельських християн У 1944 році євангельські християни і баптисти, що живуть на території Росії, України і Білорусії, об'єдналися в одну конфесію. Віровчення євангельських християн - баптистів грунтується на Старому і Новому Завіті, в конфесії відсутній розподіл на духовенство і мирян, а хрещення проводиться тільки в свідомому віці. ⁠ активно переслідували в СРСР з початку 1930-х, в роки Великого терору загинули найважливіші діячі російського баптизму - Микола Одінцов, Михайло Тимошенко, Павло Іванов-Клишніков і інші. Іншим, яких влада вважала менш небезпечними, дали стандартні табірні терміни того часу - 8-10 років. Гірка іронія в тому, що ці терміни ще здаються табірникам 1951 року посильними, «щасливими»: «Це смуга була раніше така щаслива: всім під гребінку десять давали. А з сорок дев'ятого така смуга пішла - все по двадцять п'ять, незважаючи ». Альошка впевнений, що православна церква «від Євангелія відійшла. Їх не садять або п'ять років дають, тому що віра у них не тверда ». Втім, віра самого Шухова далека від усіх церковних інституцій: «У Бога я охоче вірю. Тільки от не вірю я в рай і в пекло. Навіщо ви нас за дурників вважаєте, рай і пекло нам суліте? » Він же про себе зазначає, що «баптисти люблять агітувати, на кшталт політруків».

Малюнки та коментарі Єфросинії Керсновскій з книги «Скільки коштує людина». У 1941 році Керсновскій, жительку захопленої СРСР Бессарабії, етапували в Сибір, де вона провела 16 років

Від чиєї особи ведеться розповідь у «Одному дні»?

Ніякої оповідач «Івана Денисовича» близький до самого Шухова, але не дорівнює йому. З одного боку, Солженіцин відображає думки свого героя і активно використовує невласне-пряму мову. Не раз і не два, що відбувається в оповіданні супроводжується коментарями, нібито виходять від самого Івана Денисовича. За вигуками кавторанга Буйновского: «Ви не маєте права людей на морозі роздягати! ви дев'яту статтю Згідно дев'ятій статті КК РРФСР 1926 року, «заходи соціального захисту не можуть мати на меті завдати фізичного страждання або приниження людської гідності і завдання відплати і кари собі не ставлять». ⁠ кримінального кодексу не знаєте! .. »слід такий коментар:« Мають. Знають. Це ти, брат, ще не знаєш ». У своїй роботі про мову «Одного дня» лінгвіст Тетяна Винокур наводить й інші приклади: «Трясе бригадира всього. Трясе, що не вгамується ніяк »,« дорвалася наша колона до вулиці, а мехзаводская позаду житлового кварталу зникла ». До цього прийому Солженіцин вдається, коли йому необхідно передати відчуття свого героя, часто - фізичні, фізіологічні: «Нічого, не дуже холодно на вулиці» або про шматочку ковбаси, який дістається Шухова ввечері: «Зубами її! Зубами! Дух м'ясної! І сік м'ясний, справжній. Туди, в живіт пішов ». Про це ж говорять західні славісти, що використовують терміни «непрямий внутрішній монолог», «зображена мова»; британський філолог Макс Хейвард зводить цей прийом до традиції російського оповіді 28 Rus V. J. One Day in the Life of Ivan Denisovich: A Point of View Analysis // Canadian Slavonic Papers / Revue Canadienne des Slavistes. Summer-Fall 1971. Vol. 13. № 2/3. P. 165, 167. ⁠ . Для оповідача сказовая форма і народну мову теж органічні. З іншого боку, оповідач знає те, чого не може знати Іван Денисович: наприклад, що фельдшер Вдовушкін пише не медичний звіт, а вірш.

На думку Винокур, Солженіцин, постійно зміщуючи точку зору, домагається «злиття героя і автора», - а переходячи на займенники першої особи ( «дорвалася наша колона до вулиці»), піднімається на ту «вищий щабель» такого злиття, «яка дає йому можливість особливо наполегливо підкреслювати їх співпереживання, ще і ще раз нагадувати про свою безпосередню причетність до зображуваних подій » 29 Винокур Т. Г. Про мову і стиль повісті А. І. Солженіцина «Один день Івана Денисовича» // Питання культури мови. 1965. Вип. 6. С. 16-17. ⁠ . Таким чином, хоча біографічно Солженіцин зовсім дорівнює Шухова, він може сказати (подібно до того, як Флобер говорив про Еммі Боварі): «Іван Денисович - це я».

Як влаштований мову в «Одному дні Івана Денисовича»?

У «Одному дні Івана Денисовича» змішано кілька мовних регістрів. Зазвичай насамперед згадується «народна» мова самого Івана Денисовича і наближена до неї сказовая мова самого оповідача. У «Одному дні ...» читачі вперше стикаються з такими характерними особливостями стилю Солженіцина, як інверсія ( «А Соцбитгородок той - поле голе, в увалах снігових»), використання прислів'їв, приказок, фразеологізмів ( «іспиток не збиток», «теплий мерзли хіба коли зрозуміє? »,« в чужих руках завжди редька товщі »), просторечная компресія У лінгвістиці під компресією розуміють скорочення, стиснення мовного матеріалу без істотного збитку для змісту. ⁠ в розмовах персонажів ( «гарантійка» - гарантійний пайок, «Вечірці» - газета «Вечірня Москва") 30 Дозоровим Д. В. компрессівних словотвірні засоби в прозі А. І. Солженіцина (на матеріалі повісті «Один день Івана Денисовича») // Спадщина А. І. Солженіцина в сучасному культурному просторі Росії і зарубіжжя (до 95-річчя від дня народження письменника ): Зб. мат. Міжнар. наук.-практ. конф. Рязань: Концепція, 2014. С. 268-275. ⁠ . Велика кількість невласне-прямої мови виправдовує очерковую манеру розповіді: у нас створюється враження, що Іван Денисович не пояснює нам все навмисне, як екскурсовод, а просто звик, для збереження ясності розуму, все розтлумачувати самому собі. У той же час Солженіцин не раз вдається до авторських неологізмів, стилізованим під просторіччя, - лінгвіст Тетяна Винокур називає такі приклади, як «недокурок», «обоспеть», «перевздохнуть», «дохрястивать»: «Це оновлений склад слова, у багато разів що збільшує його емоційну значимість, виразну енергію, свіжість його впізнавання ». Втім, хоча «народні» і експресивні лексеми в оповіданні запам'ятовуються найбільше, основний масив складає все ж «Обгрунтовано лексика » 31 Винокур Т. Г. Про мову і стиль повісті А. І. Солженіцина «Один день Івана Денисовича» // Питання культури мови. 1965. Вип. 6. С. 16-32. ⁠ .

У табірну мова селянина Шухова і його товаришів глибоко в'їдається блатний жаргон ( «кум» - оперуповноважений, «стукати» - доносити, «кондей» - карцер, «шістка» - той, хто услужівают іншим, «попка» - солдат на вишці, « придурок »- ув'язнений, влаштувався в таборі на вигідну посаду), бюрократична мова каральної системи (БУР - барак посиленого режиму, ППЧ - планово-виробнича частина, начкар - начальник варти). В кінці розповіді Солженіцин помістив невеликий словничок з роз'ясненням найуживаніших термінів і жаргонізмів. Часом ці регістри мови зливаються: так, жаргонне «зек» утворено від радянського скорочення «з / к» ( «ув'язнений»). Деякі колишні табірники писали Солженіцину, що в їх таборах завжди вимовляли «зекá», але після «Одного дня ...» і «Архіпелагу ГУЛАГ» солженіцинський варіант (можливо, окказіоналізм Окказіоналізмом називають нове слово, придумане конкретним автором. На відміну від неологізму, окказіоналізм вживається тільки в творі автора і не йде в широке користування. ⁠ ) Утвердився в мові.

Цю повість про-бе-зан прочитайте-тать і вивчити напам'ять - кожен громадянин з усіх двохсот мільйонів громадян Радянського Союзу

Анна Ахматова

Окремий пласт мови в «Одному дні ...» - лайки, які шокували частина читачів, але зустріли розуміння у табірників, які знали, що Солженіцин тут аж ніяк не згустив фарби. При публікації Солженіцин погодився вдатися до купюр і евфемізмів Слово або вираз, яке заміняє грубе, незручне висловлювання. ⁠ : Замінив букву «х» на «ф» (так з'явилися знамениті «фуясліце» і «фуёмнік», зате Солженіцин зумів відстояти «смехуёчкі»), десь поставив отточия ( «Стій, ... яді!», «Не буду я з цим м ... кому носити! »). Лайка щоразу служить для вираження експресії - загрози або «відводу душі». Мова головного героя в основному від мату вільна: єдиний евфемізм - незрозуміло, авторський чи самого Шухова: «Шухов швидко сховався від Татарина за кут барака: вдруге попадешся - знову прігребётся». Забавно, що в 1980-і «Один день ...» вилучали з американських шкіл через лайок. «Я отримував обурені листи від батьків: як можна таку гидоту друкувати!» - згадував Солженіцин 32 Солженіцин А. І. Буцалося теля з дубом: Нариси літературного життя. М .: Згода, 1996. C. 54. ⁠ . При цьому письменники непідцензурній літератури, наприклад Володимир Сорокін, на чий «День опричника» явно вплинув розповідь Солженіцина, як раз дорікали його - і інших російських класиків - у надмірній сором'язливості: «У Солженіцина в« Івані Денисовича »ми спостерігаємо життя зеків, і - жодного матюка! Тільки - «маслечко-фуясліце». Мужики в «Війні і світі» у Толстого жодного лайливого слова не вимовляється. Це ганьба!"

Табірні малюнки художника Юло Юло Соостер. Юло Соостер відбував термін в Карлаг з 1949 по 1956 рік

«Один день Івана Денисовича» - розповідь або повість?

Солженіцин підкреслював, що його твір - розповідь, але редакція «Нового світу», очевидно збентежена об'ємом тексту, запропонувала автору опублікувати його як повість. Солженіцин, що не думав, що публікація взагалі можлива, погодився, про що згодом шкодував: «Даремно я поступився. У нас змиваються кордону між жанрами і відбувається знецінення форм. «Іван Денисович» - звичайно розповідь, хоча і великий, навантажений ». Він доводив це, розвиваючи власну теорію прозових жанрів: «Зменшити розповіді я б виділяв новелу - легку в побудові, чітку в сюжеті і думки. Повість - це те, що найчастіше у нас женуться називати романом: де кілька сюжетних ліній і навіть майже обов'язкова протяжність в часі. А роман (мерзенне слово! Чи не можна інакше?) Відрізняється від повісті не так обсягом, і не стільки протяжністю в часі (йому навіть пристала стислість і динамічність), скільки - захопленням безлічі доль, горизонтом обдивився, вертикаллю думки » 32 Солженіцин А. І. Буцалося теля з дубом: Нариси літературного життя. М .: Згода, 1996. C. 28. ⁠ . Завзято називаючи «Один день ...» розповіддю, Солженіцин явно має на увазі очерковую манеру власного письма; в його розумінні для жанрового найменування має значення зміст тексту: один день, що охоплює характерні подробиці середовища, - не матеріал для роману чи повісті. Як би там не було, перемогти вірно зазначену тенденцію «змивання» кордонів між жанрами чи можливо: незважаючи на те що архітектура «Івана Денисовича» дійсно більш характерна для розповіді, через обсяг його хочеться назвати чимось більшим.

Гончар в Воркутинський ВТТ. Республіка Комі, 1945 рік

Laski Diffusion / Getty Images

Що зближує «Один день Івана Денисовича» з радянської прозою?

Звичайно, за часом і місцем написання і публікації «Один день Івана Денисовича» і є радянська проза. Це питання, однак, про інше: про сутність «радянського».

Емігрантська і зарубіжна критика, як правило, перечитувала «Один день ...» як антирадянський і антісоцреалістіческое твір 34 Hayward M. Solzhenitsyn's Place in Contemporary Soviet Literature // Slavic Review. 1964. Vol. 23. № 3. Pp. 432-436. ⁠ . Один з найвідоміших критиків-емігрантів Роман Гуль Роман Борисович Гуль (1896-1986) - критик, публіцист. Під час Громадянської війни брав участь в крижаному поході генерала Корнілова, воював в армії гетьмана Скоропадського. З 1920 року Гуль жив в Берліні: випускав літературний додаток до газети «Напередодні», писав романи про Громадянську війну, співпрацював з радянськими газетами і видавництвами. У 1933 році, звільнившись з нацистською в'язниці, емігрував до Франції, там написав книгу про перебування в німецькому концтаборі. У 1950 році Гуль переїхав в Нью-Йорк і почав роботу в «Новому журналі», який пізніше очолив. З 1978 року публікував в ньому мемуарну трилогію «Я забрав Росію. Апологія еміграції ». ⁠ в 1963 році опублікував у «Новому журналі» статтю «Солженіцин і соцреалізм»: «... Твір рязанського вчителя Олександра Солженіцина як би закреслює весь соцреалізм, т. е. всю радянську літературу. Ця повість не має з нею нічого спільного ». Гуль припускав, що твір Солженіцина, «минаючи радянську літературу ... вийшло прямо з дореволюційної літератури. З - Срібного століття. І в цьому її сигналізує значення » 35 Гуль Р. Б. А. Солженіцин і соцреалізм: «Один день. Івана Денисовича »// Гуль Р. Б. Одвуконь: Радянська і емігрантська література. Н.-Й .: Міст, 1973. С. 83. ⁠ . Оповідному, «народний» мову розповіді Гуль зближує навіть «ні з Горьким, Буніним, Купріним, Андрєєвим, Зайцевим», а з Ремізовим і еклектичним набором «письменників РЕМІЗОВСЬКИЙ школи»: Пильняком, Замятін, Шишковим В'ячеслав Якович Шишков (1873-1945) - письменник, інженер. З 1900 року Шишков проводив експедиційні дослідження сибірських річок. У 1915 році Шишков переїхав до Петрограда і за сприяння Горького видав збірку оповідань «Сибірський сказ». У 1923 році вийшла «Ватага», книга про Громадянську війну, в 1933-му - «Угрюм-ріка», роман про життя в Сибіру на рубежі століть. Протягом останніх семи років життя Шишков працював над історичною епопеєю «Омелян Пугачов». ⁠ , Пришвіним, Кличковим Сергій Антонович Кличков (1889-1937) - поет, письменник, перекладач. У 1911 році вийшла перша поетична збірка Кличкова «Пісні», в 1914-м - збірник «потаємних сад». У 1920-ті роки Кличков зблизився з «новокрестьянскіх» поетами: Миколою Клюєвим, Сергієм Єсеніним, з останнім він ділив кімнату. Кличков - автор романів «Цукровий німець», «Чертухінскій балакирь», «Князь світу», займався перекладами грузинської поезії і киргизького епосу. У 1930-і роки Кличкова таврували як «куркульського поета», в 1937 році його розстріляли за безпідставним звинуваченням. ⁠ . «Словесна тканина повісті Солженіцина споріднена РЕМІЗОВСЬКИЙ своєю любов'ю до слів з древнім корінням і до народного вимові багатьох слів»; як і у Ремізова, «в словнику Солженіцина - дуже виразний сплав архаїки з ультрасоветской розмовною мовою, суміш казкового з радянським » 36 Гуль Р. Б. А. Солженіцин і соцреалізм: «Один день. Івана Денисовича »// Гуль Р. Б. Одвуконь: Радянська і емігрантська література. Н.-Й .: Міст, 1973. С. 87-89. ⁠ .

Сам Солженіцин все життя писав про соцреалізм з презирством, називав його «клятвою утримання від правди » 37 Ніколсон М. А. Солженіцин як «соціалістичний реаліст» / авторизації. пер. з англ. Б. А. Ерхов // Солженіцин: Мислитель, історик, художник. Західна критика: 1974-2008: Зб. ст. / Уклад. і авт. вступ. ст. Е. Е. Еріксон, мл .; коммент. О. Б. Василевської. М .: Русский путь, 2010. С. 476-477. ⁠ . Але і модернізм, авангардизм він рішуче не приймав, вважаючи його передвістям «руйнівні фізичної революції XX століття»; філолог Річард Темпест вважає, що «Солженіцин навчився застосовувати модерністські кошти заради досягнення антимодерністське цілей » 38 Темпест Р. Олександр Солженіцин - (анти) модерніст / пер. з англ. А. Скидана // Новое литературное обозрение. 2010. С. 246-263. ⁠ .

Шухов - узагальнений характер російського простої людини: життєздатний, «злоупорний», витривалий, майстер на всі руки, лукавий - і добрий

Корній Чуковський

У свою чергу, радянські рецензенти, коли Солженіцин офіційно був у фаворі, наполягали на цілком радянському і навіть «партійному» характері розповіді, бачачи в ньому мало не втілення соцзамовлення на викриття сталінізму. Гуль міг іронізувати над цим, радянський читач міг припускати, що «правильні» рецензії та передмови пишуться для відводу очей, але якби «Один день ...» був стилістично абсолютно чужорідний радянській літературі, чи його б надрукували.

Наприклад, через кульмінації «Одного дня Івана Денисовича» - будівництва ТЕЦ - було зламано багато списів. Деякі колишні ув'язнені побачили тут фальш, тоді як Варлам Шаламов вважав трудове завзяття Івана Денисовича цілком правдоподібним ( «Тонко і вірно показано захоплення роботою Шухова ...<…> Можливо, що такого роду захоплення роботою і рятує людей »). А критик Володимир Лакшин, порівнявши «Один день ...» з «нестерпно нудними» виробничими романами, побачив у цій сцені чисто літературний і навіть дидактичний прийом - Солженіцину вдалося не просто захоплююче описати роботу муляра, а й показати гірку іронію історичного парадокса: « коли на картину праці жорстоко-примусового як би напливає картина праці вільного, праці за внутрішнім бажанням - це змушує глибше і гостріше зрозуміти, чого варті такі люди, як наш Іван Денисович, і яка злочинна безглуздість тримати їх далеко від рідного дому, під охороною автоматів , за колючим дротом » 39 Лакшин В. Я. Іван Денисович, його друзі і недруги // Критика 50-60-х років XX століття / сост., Преамбули, прямуючи. Е. Ю. Скарлигіной. М .: ТОВ «Агентство« КРПА Олімп », 2004. С. 143. ⁠ .

Лакшин тонко вловлює і спорідненість знаменитої сцени з схемними кульмінаціями соцреалістичних романів, і те, яким чином Солженіцин відступає від канону. Справа в тому, що і соцреалістичні нормативи, і реалізм Солженіцина грунтуються на якомусь інваріант, що бере початок в російській реалістичній традиції XIX століття. Виходить, що Солженіцин робить те ж, що офіціозні радянські письменники, - тільки не в приклад краще, оригінальніше (не кажучи вже про контекст сцени). Американський дослідник Ендрю Вахтель і зовсім вважає, що «Один день Івана Денисовича» «необхідно читати як соцреалістичне твір (принаймні виходячи з розуміння соцреалізму в 1962 році)»: «Я ні в якому разі не принижував цим досягнень Солженіцина ...<...> він ... скористався самими стертими кліше соціалістичного реалізму і використовував їх в тексті, майже повністю затулити свої літературні та культурні Денисовичу » 41 Солженіцин А. І. Публіцистика: У 3 т. Ярославль: Верхня Волга, 1997. Т. 3. C. 92-93. ⁠ . Але і в самому тексті «Архіпелагу» Іван Денисович з'являється як людина, яка добре знає табірне життя: автор вступає зі своїм героєм в діалог. Так, у другому томі Солженіцин пропонує йому розповісти, як йому вижити в каторжній таборі, «якщо фельдшером його не візьмуть, санітаром теж, навіть звільнення липового йому на один день не дадуть? Якщо у нього недолік грамоти і надлишок совісті, щоб влаштуватися придурком в зоні? » Ось як, наприклад, Іван Денисович розповідає про «мостирку» - тобто навмисне доведення себе до хвороби 42 Солженіцин А. І. Архіпелаг ГУЛАГ: У 3 т. М .: Центр «Новий світ», 1990. T. 2. C. 145. ⁠ :

«Інша справа - мостирка, покалічитися так, щоб і живу залишитися, і інвалідом. Як то кажуть, хвилина терпіння - рік кантування. Ногу зламати, так потім щоб зрослася неправильно. Воду солону пити - опухнути. Або чай курити - це проти серця. А тютюновий настій пити - проти легких добре. Тільки з мірою треба робити, щоб не перемостиріть та через інвалідність в могилку НЕ стрибнути ».

Таким же впізнаваним розмовною, «сказовая» мовою, повним табірних ідіом, Іван Денисович розповідає про інші способи врятуватися від вбивчої роботи - потрапити в ОП (у Солженіцина - «відпочинковий», офіційно - «оздоровчий пункт») або домогтися актіровкі - клопотання про звільнення за станом здоров'я. Крім того, Івану Денисовичу довірено розповісти про інші деталі табірного побуту: «Як чай в таборі замість грошей йде ... Як чифірять - п'ятдесят грам на склянку - і в голові бачення», і так далі. Нарешті, саме його розповідь в «Архіпелазі» випереджає главу про жінок в таборі: «А найкраще справа - не напарника мати, а напарницю. Дружину табірну, зечки. Як кажуть - подженіться» 43 Солженіцин А. І. Архіпелаг ГУЛАГ: У 3 т. М .: Центр «Новий світ», 1990. T. 2. C. 148. ⁠ .

У «Архіпелазі» Шухов НЕ дорівнює Івану Денисовичу з оповідання: той не думає про «мостирке» і чифира, що не згадує про жінок. Шухов «Архіпелагу» - ще більш збірний образ бувалого зека, що зберіг мовну манеру більш раннього персонажа.

Листом-рецензією; їх листування тривало кілька років. «Повість - як вірші - в ній все абсолютно, все доцільно. Кожен рядок, кожна сцена, кожна характеристика настільки лаконічна, розумна, тонка і глибока, що я думаю, що «Новий світ» з самого початку свого існування нічого настільки цільного, настільки сильного друкував, - писав Шаламов Солженіцину. -<…> У повісті все достовірно ». На відміну від багатьох читачів, що не знали табору, він хвалив Солженіцина за використання лайки ( «табірний побут, табірний мову, табірні думки не мислимі без матюків, без лайки найостаннішим словом»).

Як і інші колишні ув'язнені, Шаламов відзначав, що табір Івана Денисовича - «легкий», не зовсім справжній »(на відміну від Усть-Іжми, справжнього табору, який« пробивається в повісті, як білий пар крізь щілини холодного барака »):« В каторжній таборі, де сидить Шухов, у нього є ложка, ложка для справжнього табору - зайвий інструмент. І суп, і каша такої консистенції, що можна випити через борт, близько санчастині ходить кіт - неймовірно для справжнього табору - кота давно б з'їли ». «Блатарей у Вашому таборі немає! - писав він Солженіцину. - Ваш табір без вошей! Служба охорони не відповідає за план, що не вибиває його прикладами.<…> Хліб залишають будинки! Ложками їдять! Де цей чудовий табір? Хоч би з рочок там посидіти свого часу ». Все це не означає, що Шаламов звинувачував Солженіцина у вигадці або прикрашанні дійсності: сам Солженіцин в листі визнавав, що його табірний досвід в порівнянні з шаламовского «був коротший і легше», до того ж Солженіцин з самого початку збирався показати «табір дуже благополучний і в дуже благополучний день ».

У таборі ось хто здихає: хто миски лиже, хто на санчастину сподівається і хто до кума ходить стукати

Олександр Солженіцин

Єдину фальш повісті Шаламов бачив у фігурі кавторанга Буйновского. Він вважав, що типовою фігура сперечальника, який кричить конвою «Ви не маєте права» тощо, була тільки в 1938 році: «Все, так кричали, були розстріляні». Шаламова здається неправдоподібним, що кавторанг не знав про табірної реальності: «З 1937 року протягом чотирнадцяти років на його очах йдуть розстріли, репресії, арешти, беруть його товаришів, і вони зникають назавжди. А кавторанг не дає собі праці навіть про це подумати. Він їздить по дорогах і бачить всюди вартові табірні вишки. І не дає собі праці про це подумати. Нарешті він пройшов наслідок, адже в табір-то потрапив він після слідства, а не до. І все-таки ні про що не подумав. Він міг цього не бачити при двох умовах: або кавторанг чотирнадцять років пробув в далекому плаванні, де-небудь на підводному човні, чотирнадцять років не піднімаючись на поверхню. Або чотирнадцять років здавав в солдати бездумно, а коли взяли самого, стало недобре ».

У цьому зауваженні позначається швидше світогляд Шаламова, що пройшов через найстрашніші табірні умови: люди, які зберігали якесь благополуччя або сумніви після пережитого досвіду, викликали у нього підозра. Дмитро Биков порівнює Шаламова з в'язнем Освенцима, польським письменником Тадеушем Боровським: «Те ж невіра в людину і той же відмова від будь-яких утіх - але Боровський пішов далі: він кожного вижив поставив під підозру. Раз вижив - значить, когось зрадив чи чимось поступився " 44 Биков Д. Л. Радянська література. Розширений курс. М .: ПРОЗАиК, 2015. C. 405-406. ⁠ .

У своєму першому листі Шаламов наставляє Солженіцина: «Пам'ятайте, найголовніше: табір - негативна школа з першого до останнього дня для кого завгодно». Не тільки листування Шаламова з Солженіциним, але - в першу чергу - «Колимські розповіді» здатні переконати будь-кого, кому здається, що в «Одному дні Івана Денисовича» показані нелюдські умови: буває багато, багато гірше.

список літератури

• Абелюк Е. С., Поліванов К. М. Історія російської літератури XX століття: Книга для освічених вчителів і учнів: У 2 кн. М .: Новое литературное обозрение 2009.
• Биков Д. Л. Радянська література. Розширений курс. М .: ПРОЗАиК, 2015.
• Винокур Т. Г. Про мову і стиль повісті А. І. Солженіцина «Один день Івана Денисовича» // Питання культури мови. 1965. Вип. 6. С. 16-32.
• Гуль Р. Б. А. Солженіцин і соцреалізм: «Один день Івана Денисовича» // Гуль Р. Б. Одвуконь: Радянська і емігрантська література. Н.-Й .: Міст, 1973. С. 80-95.

• Дозоровим Д. В. компрессівних словотвірні засоби в прозі А. І. Солженіцина (на матеріалі повісті «Один день Івана Денисовича») // Спадщина А. І. Солженіцина в сучасному культурному просторі Росії і зарубіжжя (до 95-річчя від дня народження письменника ): Зб. мат. Міжнар. наук.-практ. конф. Рязань: Концепція, 2014. С. 268-275.
• «Дорогий Іван Денисович! ..» Листи читачів: 1962-1964. М .: Русский путь, 2012.
• Лакшин В. Я. Іван Денисович, його друзі і недруги // Критика 50-60-х років XX століття / сост., Преамбули, прямуючи. Е. Ю. Скарлигіной. М .: ТОВ «Агентство« КРПА Олімп », 2004. С. 116-170.
• Лакшин В. Я. «Новий світ» за часів Хрущова. Щоденник і попутне (1953-1964). М .: Книжкова палата, 1991.
• Медведєв Ж. А. Десять років після «Одного дня Івана Денисовича». L .: MacMillan, 1973.
• Ніколсон М. А. Солженіцин як «соціалістичний реаліст» / авторизації. пер. з англ. Б. А. Ерхов // Солженіцин: Мислитель, історик, художник. Західна критика: 1974-2008: Зб. ст. / Уклад. і авт. вступ. ст. Е. Е. Еріксон, мл .; коммент. О. Б. Василевської. М .: Русский путь, 2010. С. 476-498.
• Про табори «згадує» комбриг ВЧК-ОГПУ ... // Посів. 1962. № 51-52. С. 14-15.
• Рассадин С. І. Що було, чого не було ... // Літературна газета. 1990. № 18. С. 4.
• Росія і СРСР у війнах XX століття: Статистичне дослідження / за загальною ред. Г. Ф. Кривошеєва. М .: ОЛМА-Пресс, 2001..
• Сараскіна Л. І. Олександр Солженіцин. М .: Молода гвардія 2009.
• Солженіцин А. І. Архіпелаг ГУЛАГ: У 3 т. М .: Центр «Новий світ», 1990..
• Солженіцин А. І. Буцалося теля з дубом: Нариси літературного життя. М .: Згода, 1996..
• Солженіцин А. І. Публіцистика: У 3 т. Ярославль: Верхня Волга, 1997..
• Слово пробиває собі дорогу: Збірник статей і документів про А. І. Солженіцина. 1962-1974 / вступ. Л. Чуковской, сост. В. Глоцер і Е. Чуковской. М .: Русский путь, 1998..
• Темпест Р. Олександр Солженіцин - (анти) модерніст / пер. з англ. А. Скидана // Новое литературное обозрение. 2010. С. 246-263.
• Чуковська Л. К. Записки про Анну Ахматову: У 3 т. М .: Згода, 1997..
• Чуковський К. І. Щоденник: 1901-1969: В 2 т. М .: ОЛМА-Пресс Зоряний світ, 2003.
• Шмеман А., протопресв. Великий християнський письменник (А. Солженіцин) // Шмеман А., протопресв. Основи російської культури: Бесіди на радіо «Свобода». 1970-1971. М .: Видавництво Православного Свято-Тихонівського гуманітарного університету, 2017. С. 353-369.
• Hayward M. Solzhenitsyn's Place in Contemporary Soviet Literature // Slavic Review. 1964. Vol. 23. № 3. Pp. 432-436.
• Kobets S. The Subtext of Christian Asceticism in Aleksandr Solzhenitsyn's One Day in the Life of Ivan Denisovich // The Slavic and East European Journal. 1998. Vol. 42. № 4. Pp. 661-676.
• Magner T. F. // The Slaviс and East European Journal. 1963. Vol. 7. № 4. Pp. 418-419.
• Pomorska K. The Overcoded World of Solzhenitsyn // Poetics Today. 1980. Vol. 1. № 3, Special Issue: Narratology I: Poetics of Fiction. Pp. 163-170.
• Reeve F. D. The House of the Living // Kenyon Review. 1963. Vol. 25. № 2. Pp. 356-360.
• Rus V. J. One Day in the Life of Ivan Denisovich: A Point of View Analysis // Canadian Slavonic Papers / Revue Canadienne des Slavistes. Summer-Fall 1971. Vol. 13. № 2/3. Pp. 165-178.
• Wachtel A. One Day - Fifty Years Later // Slavic Review. 2013. Vol. 72. № 1. Pp. 102-117.

Весь список літератури

Розповідь «Один день Івана Денисовича» Солженіцина задумав, коли був взимку 1950-1951 рр. в Екібазстузском таборі. Він вирішив описати всі роки ув'язнення одним днем, «і це буде все». Перша назва оповідання - табірний номер письменника.

Розповідь, який називався «Щ-854. Один день одного зека », написаний в 1951 р в Рязані. Там Солженіцин працював учителем фізики і астрономії. Розповідь був надрукований в 1962 р в журналі «Новий світ» № 11 за клопотанням самого Хрущова, двічі виходив окремими книжками. Це перший надрукований твір Солженіцина, який приніс йому славу. З 1971 р видання розповіді знищувалися за негласною інструкції ЦК партії.

Солженіцин отримав безліч листів від колишніх ув'язнених. На цьому матеріалі він писав «Архіпелаг ГУЛАГ», назвавши «Один день Івана Денисовича» п'єдесталом до нього.

Головний герой Іван Денисович не має прототипу. Його характер і звички нагадують солдата Шухова, який воював у Велику Вітчизняну війну в батареї Солженіцина. Але Шухов ніколи не сидів. Герой - збірний образ безлічі бачених Солженіциним ув'язнених і втілення досвіду самого Солженіцина. Інші герої оповідання написані «з натури», їх прототипи мають такі ж біографії. Образ капітана Буйновского також збірний.

Ахматова вважала, що цей твір повинен прочитати і вивчити напам'ять кожна людина в СРСР.

Літературний напрям і жанр

Солженіцин назвав «Один день ...» розповіддю, але при друку в «Новом мире» жанр визначили як повість. Дійсно, за обсягом твір може вважатися повістю, але ні час дії, ні кількість героїв не відповідають цьому жанру. З іншого боку, в бараках сидять представники всіх національностей і верств населення СРСР. Так що держава є місцем укладення, «в'язницею народів». А це узагальнення дозволяє назвати твір повістю.

Літературний напрям розповіді - реалізм, не рахуючи згаданого модерністського узагальнення. Як зрозуміло з назви, показаний один день ув'язненого. Це типовий герой, узагальнений образ не тільки ув'язненого, а й взагалі радянської людини, що виживає, невільного.

Розповідь Солженіцина самим фактом свого існування знищив струнку концепцію соціалістичного реалізму.

проблематика

Для радянських людей розповідь відкрив заборонену тему - життя мільйонів людей, що потрапили в табори. Розповідь як ніби викривав культ особи Сталіна, але ім'я Сталіна один раз Солженіцин згадав за наполяганням редактора «Нового світу» Твардовського. Для Солженіцина, колись відданого комуніста, який потрапив в ув'язнення за те, що в листі до одного лаяв «Пахана» (Сталіна), цей твір - викриття всього радянського ладу і суспільства.

В оповіданні піднімається безліч філософських і етичних проблем: свобода і гідність людини, справедливість покарання, проблема взаємовідносин між людьми.

Солженіцин обращаетс до традиційної для російської літератури проблеми маленької людини. Мета численних радянських таборів - всіх людей зробити маленькими, гвинтиками великого механізму. Хто маленьким стати не може, повинен загинути. Розповідь узагальнено зображує всю країну як великий табірний барак. Сам Солженіцин говорив: «Мені бачився радянський режим, а не Сталін один». Так розуміли твір читачі. Це швидко зрозуміли і влади і оголосили розповідь поза законом.

Сюжет і композиція

Солженіцин задався метою описати один день, з раннього ранку і до пізнього вечора, звичайної людини, нічим не примітного ув'язненого. Через міркування або спогади Івана Денисовича читач дізнається найдрібніші подробиці життя зеків, деякі факти біографії головного героя і його оточення і причини, за якими герої потрапили в табір.

Цей день Іван Денисович вважає майже щасливим. Лакшин помічав, що це сильний художній хід, тому що читач сам домислює, яким може бути самий нещасний день. Маршак зазначив, що це повість нема про таборі, а про людину.

герої оповідання

Шухов - селянин, солдат. Він потрапив до табору за звичайною причини. Він чесно воював на фронті, але опинився в полоні, звідки втік. Цього було достатньо для звинувачення.

Шухов - носій народної селянської психології. Його риси характеру типові для російського простої людини. Він добрий, але не позбавлений лукавства, витривалий і життєздатний, здатний до будь-якої роботи руками, прекрасний майстер. Шухова дивно сидіти в чистій кімнаті і цілих 5 хвилин нічого не робити. Чуковський назвав його рідним братом Василя Тьоркіна.

Солженіцин навмисне не зробив героя інтелігентом або несправедливо постраждалим офіцером, комуністом. Це повинен був бути «середній солдат ГУЛАГу, на якого все сиплеться».

Табір і радянська влада в оповіданні описуються очима Шухова і набувають рис творця і його творіння, але творець цей - ворог людини. Людина в таборі протистоїть всьому. Наприклад, під силу природи: 37 градусів Шухова протистоять 27 градусам морозу.

У табори своя історія, міфологія. Іван Денисович пригадує, як у нього відібрали черевики, видавши валянки (щоб не було двох пар взуття), як, щоб мучити людей, веліли збирати хліб в валізи (і потрібно було позначати свій шматок). Час в цьому хронотопе теж тече за своїми законами, тому що в цьому таборі ні у кого не було кінця терміну. У цьому контексті іронічно звучить твердження, що людина в таборі дорожче золота, тому що замість втраченого зека наглядач додасть свою голову. Таким чином, кількість людей в цьому міфологічному світі не зменшується.

Час теж не належить ув'язненим, тому що лагерник живе для себе тільки 20 хвилин в день: 10 хвилин за сніданком, по 5 за обідом і вечерею.

У таборі особливі закони, за якими людина людині вовк (недарма прізвище начальника режиму лейтенанта Волкової). Для цього суворого світу дано свої критерії життя і справедливості. Їм вчить Шухова його перший бригадир. Він каже, що в таборі «закон - тайга», і вчить, що гине той, хто лиже миски, сподівається на санчастину і стукає «куму» (чекіста) на інших. Але, якщо вдуматися, це закони людського співжиття: не можна принижуватися, прикидатися і зраджувати ближнього.

Всім героям оповідання автор очима Шухова приділяє однакову увагу. І всі вони ведуть себе гідно. Солженіцин захоплюється баптистом Альошкою, який не залишає молитву і так майстерно ховає в щілину в стіні книжечку, в якій переписано пів-Євангелія, що її досі не знайшли під час обшуку. Симпатичні письменнику західні українці, бандерівці, які теж моляться перед їжею. Іван Денисович співчуває Гопчік, хлопчику, якого посадили за те, що носив бандерівцям в ліс молоко.

Бригадир Тюрін описаний майже з любов'ю. Він - «син ГУЛАГу, який сидить другий термін. Він піклується про своїх підопічних, а бригадир - це все в таборі.

Чи не втрачають гідності в будь-яких обставинах колишній кінорежисер Цезар Маркович, колишній капітан другого рангу Буйновский, колишній бандерівець Павло.

Солженіцин разом зі своїм героєм засуджує Пантелєєва, який залишається в таборі, щоб стукати на кого-то, який втратив людську подобу Фетюкова, який лиже миски і випрошує недопалки.

Художнє своєрідність розповіді

В оповіданні зняті мовні табу. Країна познайомилася з жаргоном ув'язнених (зек, шмон, шерстити, качати права). В кінці розповіді додавався словничок для тих, хто мав щастя таких слів не впізнати.

Розповідь написаний від третьої особи, читач бачить Івана Денисовича з боку, весь його довгий день проходить перед очима. Але при цьому все, що відбувається Солженіцин описує словами і думками Івана Денисовича, людини з народу, селянина. Він виживає хитрістю, спритністю. Так виникають особливі табірні афоризми: робота - палиця з двома кінцями; для людей давай якість, а для начальника - показуху; треба намагатися. щоб наглядач тебе не бачив в поодинці, а тільки в натовпі.

Вивчаючи в школі письменників і їх творчість, розуміємо, багато з них не хотіли і не могли замовчувати про події, що відбуваються часу, в якому вони жили. Кожен намагався донести до читачів правду і своє бачення дійсності. Вони хотіли, щоб ми могли дізнатися всі сторони життя в їх час, і зробили правильні для себе висновки. Одним з таких письменників, хто висловлював свою позицію громадянина, незважаючи на тоталітарний режим, був Солженіцин. Чи не мовчав письменник, створюючи свої твори. Серед них і розповідь Солженіцина Один день Івана Денисовича, чий коротко ми зробимо нижче.

Один день Івана Денисовича аналіз твору

Аналізуючи роботу автора, ми бачимо різні підняті проблеми. Це політичні та соціальні питання, етичні і філософські проблеми, а головне, в даному творі автор піднімає заборонену тему таборів, куди потрапляли мільйони, і де тягнули своє існування, відсиджуючи свій термін.

Так в табір потрапив і головний герой Шухов Іван Денисович. Свого часу, воюючи за Батьківщину, він потрапив в полон до німців, а коли біг, потрапив в руки своїх. Тепер йому доводиться жити в ув'язненні, відбуваючи термін на каторжних роботах, так як герой звинувачений в зраді Батьківщині. Десятирічний термін в таборі тягнеться повільно і монотонно. Але щоб зрозуміти побут і життя в'язнів, де вони надані самі собі тільки під час сну, сніданку, обіду і вечері, досить розглянути тільки один день від раннього ранку до пізнього вечора. Одного дня досить, щоб познайомитися з встановленими в таборі законами і порядками.

Повість Один день Івана Денисовича - це невеликий твір, написаний на зрозумілій простою мовою, без метафор і порівнянь. Розповідь написана мовою простого укладеного, тому можемо зустріти блатні слова, якими виражаються ув'язнені. Автор у своєму творі знайомить читачів з долею в'язня сталінського табору. Ось тільки, описуючи один день конкретної особистості, автор розповідає нам про долю російських людей, що стали жертвами сталінського терору.

герої твору

Робота Солженіцина Один день Івана Денисовича знайомить нас з різними персонажами. Серед них головний герой - простий селянин, солдат що потрапив в полон, а пізніше втік з нього, щоб потрапити в табір. Це було достатньою причиною, щоб звинуватити його в зраді. Іван Денисович добрий, працьовитий, спокійний і життєздатний людина. Описано в оповіданні і інші герої. Всі вони ведуть себе гідно, ними всіма, як і поведінкою головного героя, можна захоплюватися. Так ми знайомимося з Гопчік, з Альошкою - баптистом, з бригадиром Тюріним, з Буйновского, з кінорежисером Цезарем Марковичем. Однак є й такі персонажі, якими складно захоплюватися. Їх засуджує і головний герой. Це такі, як Пантелєєв, що знаходиться в таборі, щоб стукати на кого-то.

Розповідь ведеться від третьої особи і читається на одному диханні, де ми розуміємо, що велика частина ув'язнених не піддалася процесу расчеловечивания і залишалася навіть в умовах табірного життя людьми.

план

1. Іван Денисович - державний злочинець.
2. Іван і його думки про війну, про німецькому полоні, про втечу і про те, як потрапляє він в концтабір.
3. Герой згадує село. Його думки про те, чому ніхто нічого не пересилає герою.
4. Автор знайомить з персонажами і їх образами.
5. Детальний опис всіх деталей життя в таборі за один день.
6. Описана картина - вдалий день героя.

Один день Івана Денисовича. Аналіз оповідання, план

А яку оцінку поставите ви?

Лермонтов, аналіз твору Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника і хвацького купця Калашникова, План Аналіз вірша «Весь день вона лежала в забутті ...» Тютчева Твір на тему: Один день канікул

Солженіцин Олександр Ісаєвич

Хід уроку

Аналіз оповідання «Один день Івана Денисовича»

Мета уроку:показати публіцистичність розповіді, спрямованість його до читача, викликати емоційний відгук при аналізі оповідання.

Методичні прийоми: аналітична бесіда, коментоване читання.

Хід уроку

1. Слово вчителя. Твору «Один день ...» належить особливе місце в літературі і суспільній свідомості. Розповідь, написаний в 1959 м (а задуманий в таборі в 1950), спочатку носив назву «Щ-854 (Один день одного зека)».

2. Чому розповідь про табірному світі обмежується описом одного дня? Сам Солженіцин пише про задум розповіді: « Просто був такий табірний день, важка робота, я тягав носилки з напарником і подумав: як потрібно б описати весь табірний світ - одним днем \u200b\u200b... досить в один день зібрати по осколочкі, досить описати лише один день одного середнього, нічим не примітної людини з ранку до вечора. І буде все. Ця думка народилася у мене в 52-му році. В таборі. Ну, звичайно, тоді було дуже про це думати. А потім пройшли роки. Я писав роман, хворів, вмирав про раку. І ось уже ... в 59-му році, одного разу я думаю: здається, я вже міг би цю ідею застосувати. Сім років вона лежала так просто. Спробую-но я описати один день одного зека. Сів - і як полилося! Зі страшним напругою! Тому що в тебе концентрується відразу багато цих днів. І тільки щоб чогось не пропустити ».Написаний за 40 днів.

3. Чому автор визначив жанр як розповідь? Підкреслив цим контраст між малою формою і глибоким змістом твору. Повістю назвав «Один день ...» Твардовський, усвідомлюючи значущість творіння Солженіцина.

4. Цей твір відкрило хвору для суспільної свідомості періоду «відлиги»тему недавнього минулого країни, пов'язаного з ім'ям Сталіна. У автора побачили людину, яка сказала правду про забороненою країні під назвою «Архіпелаг ГУЛАГ».

5. У той же час деякі рецензенти висловили сумнів: чому Солженіцин зобразив своїм герої не комуніста, незаслужено постраждав від репресій, але залишився вірним своїм ідеалам, а простого російського мужика?

6. сюжет - події одного дня - не авторський вимисел. Композиційна основа сюжету - чітко розлініяний час, певне табірним режимом.

7. проблемне питання: Чому день, зображений в оповіданні, герой вважає щасливим? На 1-й погляд тому, що в цей день нічого не сталося, що погіршило б становище героя в таборі. Навпаки, навіть удача супроводжувала йому: закосив кашу, табачку купив, підібрав шматочок ножівки і не попався з нею на шмон - 54 , Цезар Маркович отримав посилку ( 87-88), отже, щось переб'є, бригаду не відправили на будівництво соцмістечка, перемагаючи, не захворів, бригадир добре закрив процентовку, стіну Шухов клав весело. Все, що здається звичайним Івану Денисовичу, до чого він прітерпелся¸ по суті своїй страшно нелюдяно. Зовсім інакше звучить авторська оцінка, зовні спокійно-об'єктивна і від того ще більш страшна: « Таких днів у його терміні від дзвінка до дзвінка було 3 653. Через високосних років - 3 дні зайвих набавляли ».

8. І ось вже тут привід був для полеміки Солженіцина з офіційною критикою 60-х рр.

9. Про те, що цей день вдалий, Солженіцин пише без жодної іронії, серйозно. Тут зовсім немає тієї інтонації, що ось, мовляв, ну і запити у людини!

10. А негативна критика саме це і поставила в провину Солженіцину, припаявши ярлик «нерадянська людина»: ні боротьби, ні високих запитів: кашу закосив, подачки від Цезаря Марковича чекає: 98 – 99 .

11. А за Солженіциним це дійсно щасливий день для Шухова, хоча щастя це в негативній формі: не захворів, не трапився ( 14 ), Не вигнали, не посадили. Це була правда, не терпить напівправди. Таким кутом зору автор гарантував повну об'єктивність свого художнього свідоцтва і тим більш безпощадно і різкішим був удар. Зі статті Н. Серголанцева № 4 - 1963 г. «Жовтень»: « Герой повісті І. Д. не є винятковою натурою. Це пересічна людина Його духовний світ дуже обмежений, його інтелігентна життя не представляє особливого інтересу.

І по самого життя, І по всій історії радянської літератури ми знаємо, що типовий народний характер, викуваний всім нашим життям, - це характер борця, активний, допитливий, діяльний. Але Шухов начисто позбавлений цих якостей. Він ніяк не чинить опір трагічними обставинами, а підкоряється їм душею і тілом. Ніякого внутрішнього протесту, ні натяку на бажання усвідомити причини свого важкого становища. Ні навіть спроби дізнатися про них у більш обізнаних людей. Вся його життєва програма, вся філософія зведена до одного - вижити. Деякі критики умилились такою програмою, мовляв, живе людина, але ж живий, по суті, страшно самотня людина, по-своєму пристосувався до каторжних умов, по-справжньому навіть не розуміє неприродності свого становища. Так, Івана Денисовича замордували, багато в чому обесчеловечившей вкрай жорстокі умови. У цьому не його вина. Але ж автор повісті намагається представити його прикладом духовної стійкості. А яка вже тут стійкість, коли коло інтересів героя не має ніяких прав далі зайвої миски баланди, лівого заробітку і тепла ».

якщо підсумувати судження критика про Шухова,

1) Іван Денисович пристосовується до нелюдською життя, а значить, втратив людські риси,

2) Іван Денисович - суть тваринні інстинкти. Нічого не залишилося в ньому свідомого, духовного,

3) Він трагічно самотній, роз'єднаний з іншими людьми і чи не ворожий їм.

4) І висновок: ні, не може Іван Денисович претендувати на роль народного типу нашої епохи. (Стаття написана за законами нормативної критики, мало спирається на текст).

12. Тимчасова організація.

У чому сенс згадки про декретну часу (розмова Шухова з Буйновского на будівництві ТЕЦ)? Час в таборі, розписане режимом по хвилинах, не належить людині ( «І сонце їхнім декретів підпорядковується»).

Чому Іван Денисович завжди встає з підйому, за півтори години до розлучення? Чому їсть завжди не поспішаючи? Чому так цінує час після перерахунку?

Час в таборі не належить людині. Тому настільки значущими є для героя і ранкові « години 1,5 години тільки свого, не казенного», І час їжі -« 10 хвилин за сніданком, та за обідом 5, та 5 за вечерею», Коли« лагерник живе для себе», І час після перерахунку, коли« зек стає вільною людиною».

Знайдіть в оповіданні хронологічні подробиці. важливість категорії часу в оповіданні підкреслюється тим, що його перша і остання фрази присвячені саме часу.

День - та «вузлова» точка, через яку в оповіданні Солженіцина проходить все людське життя. Ось чому хронологічні позначення в тексті мають ще й символічне значення. Особливо важливо, що зближуються один з одним, деколи майже стаючи синонімами, поняття «день» і «життя».

В яких епізодах розширюються рамки оповіді (спогади героїв)?

13. Просторова організація. Знайдіть просторові координати в оповіданні. У чому особливість організації простору? Простір, в якому живе ув'язнений, замкнуто, обмежена з усіх боків колючим дротом. А зверху закрито світлом прожекторів і ліхтарів, яких « так багато ... було натикано, що вони зовсім засветлялі зірки ». Ув'язнені відгороджені навіть від неба: просторова вертикаль різко звужена. Для них немає горизонту, немає неба, немає нормально кола життя.

Простір в оповіданні вибудовується концентричними колами: спочатку описаний барак, потім окреслена зона, потім - перехід по степу, будівництво, після чого простір знову стискується до розмірів барака. Замкнутість кола в художній топографії розповіді отримує символічне значення. Огляд в'язня обмежений обнесеній дротом окружністю.

Знайдіть в тексті дієслова руху. Який мотив у них звучить? невеликі ділянки відкритого простору виявляються ворожими і небезпечні, не випадково в дієсловах руху ( сховався, закрутився, підтюпцем побіг, сунув, вліз, поспішав, нагнав, прошнирнул і т. д.) нерідко звучить момент укриття. Перед героями розповіді стоїть проблема: як вижити в ситуації, коли час тобі не належить, а простір вороже (Така замкнутість і жорстка регламентованість всіх сфер життя - свідчення не тільки табори, але тоталітарної системи в цілому).

На противагу героям російської літератури, традиційно люблячим широчінь, даль, нічим не стиснуте простір, Шухов і його співтабірників мріють про рятівну тісноті укриття. Барак виявляється для них домівкою.

За рахунок чого розширюється простір розповіді? Але є ще внутрішній зір ув'язненого - простір його пам'яті; в ньому долаються замкнуті кола і виникають образи Росії, села, світу.

14. Предметна деталізація. Наведіть приклади епізодів, в яких предметна деталізація, на ваш погляд, найбільш докладна.

· Психологічно переконливе опис почуттів укладеного під час обшуку;

· ложка з наколкою Усть-Ижма, 1944, яку він дбайливо ховає за халяву валянка).

· Підйом - с. 7 ,

· Ясно намальований план зони з вахтою, санчастину, бараками;

· Ранковий розлучення;

· Надзвичайно ретельно, скрупульозно стежить автор, як його герой одягається перед виходом з барака - 19 , Як він одягає тряпочку-намордник;

· Або як до скелета об'їдає ліпшу в супі дрібну рибку. Навіть така, здавалося б, незначна «гастрономічна» деталь, як плаваючі в юшку риб'ячі очі, удостоюється в ході розповіді окремого «кадра»;

· Сцени в їдальні - 50/1 ;

· Докладне зображення табірного меню - 13, 18, 34, 48, 93 ,

· Самосад,

· Про черевики і валянках - 10,

· Епізод з ножівкою,

· З отриманням посилок і ін.

· Яка художня функція докладної деталізації?

Для зека не може бути дрібниць, бо від кожної дрібниці залежить його життя (Зверніть увагу, як досвідчений зек Шухов зауважив помилку Цезаря, не склав посилку в камеру зберігання перед перевіркою - 104 ). Будь-яка деталь передана психологічно конкретно.

Така скрупульозність зображення не уповільнює розповідь, увагу читача ще більш загострюється. Справа в тому, що солженіцинський Шухов поставлений в ситуацію між життям і смертю: Читач заряджається енергією письменницької уваги до обставин цієї екстремальної ситуації. Кожна дрібниця для героя - в буквальному сенсі питання виживання або вмирання.

Крім того, монотонність ретельних описів майстерно долається використанням письменником експресивного синтаксису:Солженіцин уникає розтягнутих періодів, насичуючи текст короткими рубаними фразами, Синтаксичними повторами, емоційно забарвленими вигуками і питаннями.

Будь-яка випадковість опису передана через сприйняття самого героя - тому-то все змушує пам'ятати про надзвичайність ситуації і про що підстерігають героя щохвилинних небезпеки.

15. Система персонажів. Якими параметрами задана? Визначте основні сходинки табірної ієрархії. Чітко на 2 групи : наглядачі і зеки. Але і серед ув'язнених є своя ієрархія (від бригадира до шакалів і стукачів).

Яка ієрархія героїв по їх відношенню до неволі? Розрізняються вони і ставленням до неволі. (Від спроб «бунту» Буйновского до наївного непротивленства Олешки).

Яке місце Шухова в цих системах координат? І в тому і в іншому випадку Шухов виявляється посередині.

У чому своєрідність портрета Шухова? Портретні замальовки в оповіданні лаконічні і виразні (портрет лейтенанта Волкова - 22, укладеного Ю-81 (94 стор.), Завстоловой (89), бригадира Тюріна (31).

Знайдіть портретні замальовки персонажів. Зовнішність Шухова ледь намічена, він абсолютно непримітний. Портретна характеристика самого Шухова(Голена, беззуба і ніби всохла голова; його манера рухатися);

16. Розпочніть відтворення біографію героя, зіставте її з біографіями інших персонажів.

Його біографія - звичайне життя людини його епохи, а не доля опозиціонера, борця за ідею - 44 . Герой Солженіцина - звичайна людина, «людина середини», в якому автор постійно підкреслює нормальність, непомітність поведінки.

Що робить Шухова головним героєм? Звичайні люди, на думку письменника, і вирішують в кінцевому рахунку долю країни, несуть заряд народної моральності, духовності.

· Звичайна і одночасно незвичайна біографія героя дозволяє письменникові відтворити героїчну і трагічну долю російської людини ХХ століття. Іван Денисович народився в 1911 г, жив в селі Темгенёво, з характерним російським назвою, чесно воював, як і мільйони російських солдатів, чесно, поранений, що не долікувавшись, поспішив повернутися на фронт.

· Біг з полону і потрапив до табору разом з тисячами бідолах-оточенців в табір - нібито виконував завдання німецької розвідки.

· 8 років поневіряється по таборах, зберігаючи при цьому внутрішню гідність.

· Не змінює віковим мужицьким звичкам і « себе не впускає", Не принижується через сигарету (на відміну від Фетюкова, стоїть ніби байдуже поруч з кращим Цезарем, чекаючи недопалка), через пайки і вже тим більше не вилизує тарілки і не доносить на товаришів заради поліпшення власної долі.

За відомою селянської звичкою Шухов поважає хліб, Носить в спеціальному кишеньці, в чистій тряпочку; коли їсть - знімає шапку.

· Чи не гребує заробітками, але завжди заробляє чесною працею. І тому не в змозі зрозуміти, як можна брати великі гроші за халтуру (за мальованіє під трафаретку «килимів»).

· Совісність, небажання жити за чужий рахунок, заподіяти кому-то незручності змушують його заборонити дружині збирати йому в табір посилки, виправдати жадноватого Цезаря і « на чуже добро черева НЕ распялівать».

17. Зіставте життєву позицію Шухова з позиціями інших героїв оповідання: Буйновского, Цезаря Марковича та ін.

1) Цезар Маркович , Людина освічена. Інтелігентний, отримав звільнення від загальних робіт і навіть право носити хутро, шапку, бо « всім сунув, кому треба». Але не це цілком природне бажання полегшити свою долю викликає авторське осуд, а його відношення до людей. він як належнеприймає послуги Шухова (той і в їдальню ходить за його пайкою, і черга за посилкою займає). І хоча часом він і куривом Шухова почастуй, і пайкою поділиться, Іван Денисович цікавить його лише тоді, коли він йому чогось потрібен. Показова в цьому плані сцена в виконроба. Герої сперечаються про правду і красу в мистецтві, не помічають живу людину, яка для автора і є мірилом всіх цінностей.

Шухов, насилу добув миску з кашею для Цезаря, який поспішав за морозу в прорабські, терпляче чекає, щоб на нього звернули увагу і сподівається отримати куриво за свою послугу. Але спрощує, що сидять в теплі, занадто захоплені своєю розмовою : 54.

2) Суперечка про мистецтво Цезар продовжить і з кавторагнгом (розмова на вахті) - 75-76 . Бути може, з точки зору мистецтвознавця, погляд Цезаря на майстерність Ейзенштейна більш справедливий, ніж грубуваті слова Буйновского, але правота кавторанга визначається його положенням: Цезар вийшов з натопленій контори, а Буйновский цілий день відпрацював на морозі. Його позиція тут ближче до позиції Шухова.

Однак зауважимо, що кавторанг багато в чому і протиставлений Шухова. слід проаналізувати поведінка Буйновского в сцені ранкового шмону ( 23 – 24 ) І оцінку Шуховим його вчинку. Сам Шухов не бунтує, бо знає: « Крихти так гнися. А упрёшься - переломи », - але і не підкоряється обставинам.

3) Якщо зіставити Шухова з такими героями, як Дер (64), Шкуропатенко, Пантелєєв, то зауважимо, що вони, такі ж зеки, самі беруть участь в творимом над людьми зло, на що головний герой оповідання нездатний.

4) Хто з героїв оповідання сповідує схожі з Шуховим моральні принципи? Тюрін, Куземин.

5) Проаналізуйте слова бригадира Куземина: стр. 5 . Чи є аналоги цим принципам в російській класичній літературі? Чи згоден Шухов зі своїм першим бригадиром? Принижуватися ( « миски лизати»), Рятувати своє життя за рахунок інших (« стукати») Завжди було неприйнятним для народної моральності, ті ж цінності затверджувалися в російській класичній літературі, а от не чекати допомоги, співчуття (« І не сподіватися на санчастину») - це вже сумний досвід ХХ століття. Шухов, розуміючи, що стукачі-то якраз і виживають, проте, не згоден зі своїм колишнім бригадиром, так як для нього мова йде не про фізичну, а про моральну загибелі.

Завдання Шухова не в тому, щоб стати вільним, і навіть не в тому тільки, щоб вижити, а в тому, щоб і в нелюдських умовах залишитися людиною.

18. Своєрідність розповіді. Аналізуючи невласне-пряму мову як провідний спосіб оповіді, з'ясуємо, чому, зближуючи свою позицію з позицією героя, Солженіцин відмовляється від сказовой форми. Знайти епізоди, де авторська точка зору виходить на 1-й план у порівнянні з точкою зору героя.

Як правило, це епізоди, де мова йде про речі, недоступних розумінню героя, тому точка зору автора тут не може збігатися з точкою зору героя. Наприклад, в суперечках про мистецтво герой не може оцінити, хто правий.

У цьому випадку сама композиція сцен стає засобом вираження авторської позиції.

19. Особливості мови. Знайдіть в тексті оповідання прислів'я. У чому їх своєрідність і художня функція? Як поєднується в мові Івана Денисовича прикмети селянського говоріння і табірний жаргон? У промові Івана Денисовича більше, ніж в мові інших персонажів, діалектних слів і всього 16 слів табірного жаргону. Соціально і індивідуально забарвлений, виразний селянський мова виявляється більш стійкий по відношенню до табірної лексиці, ніж нейтральна мова.

Показова в цьому плані сцена, в якій бригада чекає спізнюється молдаванина. Натовп обурених вигукує чимало лайки. Іван Денисович, обурюючись разом з усіма, обмежується словом «чума».

Збереження слова, яке можна було б віднести до засобів мовного розширення. Які способи словотворення використовує автор? Зіставте знайдені слова з загальновживаними синонімами. У чому виразність, смислова ємність, багатство відтінків солженіцинской лексики?

найчастіше використовує традиційні способи словотворення і наявний в мові морфемний склад, але незвичайне поєднання морфем робить слово виключно лаконічним, виразним, створює нові відтінки значень:

угрелся, доспів, обоспел, обжати, обсматріваемим, обсіла (бригада не просто села навколо печі, але і щільно оточила її), обминули (обдурив і минув одночасно), в запазушке, іспиток, вздержке, в затишку, мгліца, непролиті, пья, заходився, розсерджений) (-ся додає відтінок метушливості), гонки, мелочкі-мелочкій сніг, разморчівая, закалелие пальці, внімчіво (не поспішаючи, уважно і вдумливо), спотичліво, шажісто; закоройком (не просто краєм, але самим краєм), напрожог, недобичнік (гранично лаконічне позначення людини, яка здатна нічого добути), недокурок (недопалок, який можна докурити); самодумкой, сілодёром, бистрометчів; обневолю (т. е. неволю)

20. Відображення епохи у оповіданні , З 293 - 294, підручник.

21. Своєрідність солженіцинского героя. Створив особливий тип героя. Це не борець з системою і навіть не людина, що піднявся до осмислення сутності своїй доби (адже не таке здатні лише одиниці), а «простий» людина, носій тієї народної моральності, від якої, на думку автора, залежить доля країни. Критерієм оцінки людини є у письменника не його соціальна значимість, а здатність пронести через нелюдські випробування свою душу чистою.

Після довгих років панування в літературі сильного людини, спраглого свободи, що йде наперекір обставинам і веде за собою людей, Солженіцин повернув в неї героя, в якому втілилися селянська грунтовність і звичка до праці, терпіння і розважливість, вміння пристосуватися до нелюдських умов, не принижуючи, не беручи участь в творимом зло, здатність залишитися внутрішньо вільним в обстановці тотальної несвободи, зберегти свій ім'я, свою мову, свою індивідуальність.

Підводячи підсумки свого щасливого дня, Шухов частіше відзначає не те, що з ним сталося, а то, що з ним не сталося: 111.

Але серед цих «не» він замовчує, можливо, про найголовніше: в цей день він не перестав бути людиною.

Схожі статті